Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ебенезер, відчуваючи деяку ніяковість, пригадав ту сцену, що була перервана його появою.
— То надто фантастична історія, щоб її можна було викласти словами, — виголосив він. — Ти гадав, що я вже поїхав, а я думав, що то був ти — тобто той хлоп був вдягнений у твій каптан!
— Що? Бути того не може!
— Ні, я впевнений в тому. Старий там біля пришибу описав його: тьмяно-червоного кольору каптан і чорні плюндри. Тож саме тому я й подумав, що то був ти.
— Боже правий! От чудасія! — він голосно засміявся. — Ну й комедія!
Ебенезер зізнався, що не зрозумів жарту.
— Тільки подумати! — вигукнув його друг. — Коли Слай і Скеррі, розшукуючи свого Лауреата, сьогодні вранці прийшли сюди і, натрапивши на тебе, зробили з того собі забаву, не відаючи, що ти — то і є він, я та Доллі пішли до стайні, щоб там трохи собі порозважатися: у першому ж стійлі ми натрапили на якогось бідаку, що там спав, — чийсь слуга, з огляду на його зовнішність, і там на місці саме з ним я й обмінявся своїм одягом. Він також був вельми задоволений цим обміном!
— От чорт! Тобто ти хочеш сказати, що це і був той самий лжелауреат?
— А хто ж іще, як не він, якщо чоловік, про якого ти чув, носить мій каптан? Либонь, він тоді щойно втік від Слая та Скеррі й ховався від них.
— Отже, саме його вони й уздріли, коли він проходив повз вікно, що, власне, і врятувало моє життя?
— Поза всякими сумнівами, так і було; і, довідавшись про твою скриню, він, напевно, втік разом з нею. Що й казати, відважний хлоп!
— Ну, далеко він не відпливе, — похмуро мовив Ебенезер. — Щойно ми опинимось на борту, я тієї ж миті прожену його з корабля.
Берлінґейм стис губи, але нічого не сказав.
— Щось не так, Генрі?
— Ти маєш намір відплисти на «Посейдоні»? — запитав Берлінґейм.
— Звичайно! Що нам завадить чкурнути зараз, поки Слай і Скеррі чекають нас на своєму кораблі?
— Ти забуваєш про мій обов'язок.
Ебенезер скинув здивовано бровами.
— То хто це забуває про свій обов'язок — я чи ти?
— Послухай-но, мій дорогий Ебене, — приязно сказав Берлінґейм. — Я не знаю, хто він, той самозванець, але запевняю тебе, що він всього-на-всього якийсь жалюгідний лондонський ферт, що надумав скористатися з твоєї слави собі на пожиток. Хай він буде собі Ебеном Куком на борту «Посейдона»: либонь, капітан розкриє це ошуканство й закує його в залізо, а може статися так, що й сам Куд уб'є чи підкупить його, адже вони пливуть разом в одній флотилії. Навіть якщо йому все ж таки вдасться, зберігши цей обман, дістатися Меріленду, ми зможемо зустріти його біля пришибу разом із шерифом і покінчити з цим. Тим часом твоя скриня надійно схована в трюмі корабля, і він її не чіпатиме.
— Тоді що, заради Бога, Генрі, ти пропонуєш?
— Я не знаю, які там ще штуки має у себе про запас Джон Куд, — сказав Берлінґейм, — як не знає того й лорд Балтимор чи будь-хто інший. Але не викликає жодних сумнівів те, що він вельми занепокоєний призначенням Ніколсона і опасується за свою ницу справу; я так міркую, що він збирається пристати до берега раніше від флотилії, але чи для того, щоб замести сліди своїх старих злодіянь, чи для того, щоб посіяти зерна нових, — то мені невідомо, як невідомо мені й про те, якими саме є його наміри стосовно тебе. Я хочу й надалі залишатися в ролі Куда і відплисти до Меріленду на «Морфеї» разом із моїм довіреним слугою Генрі Куком.
— О ні, Генрі! Це безглуздо!
Берлінґейм знизав плечима і напхав люльку.
— Ми випередили б Куда, — сказав він, — і, можливо, нам вдалося б зруйнувати чи загальмувати його плани.
Він став пояснювати, що капітани Слай і Скеррі займаються пачкарством, завозячи в Англію тютюн, звільнений від сплати мита, вдаючись до повторного експорту: тобто вони реєструють свій вантаж і сплачують мито в тому англійському порту, куди прибувають, а потім вимагають повернення мита, реекспортуючи тютюн на острів Мен, що лежить поблизу, — формально то є іноземна територія, — звідкіля його вже можна легко вивозити до Англії чи Ірландії.
— Ми могли б також покласти край усій цій їхній справі, давши проти них свідчення, щойно зійдемо на берег. Яка б то була перемога для лорда Балтимора!
Ебенезер захоплено покрутив головою.
— Ну ж бо, давай! — вигукнув за якусь хвильку його друг. — Ти ж, звісно, не боїшся? Невже тебе так непокоїть той нікчемний самозванець?
— Сказати по правді, Генрі, це мене і справді дуже непокоїть. Мені непутить не те, що він може поліпшити свій стан моїм коштом — якби він мене обікрав, я б не вельми об тім потерпав. Але ж він украв у мене мою особистість; він, немов браконьєр, паразитує на моїй сутності! Я не можу цього дозволити.
— Он воно що, — насмішкувато пирхнув Берлінґейм. — То все схоластичні теревені. Що це за монета така, твоя особистість, і як він зміг нею заволодіти?
Ебенезер нагадав другові їхню першу розмову в кареті по дорозі з Лондона, під час якої він розкрив сутність своєї подвійної істотності як поета і дівака — істотності, усвідомлення якої, після зустрічі з Джоан Тоуст, якщо і не призвело до того, що він став відчувати справжнє існування, то принаймні дозволило йому зосередитися на чомусь, і тим-то її збереження й утвердження було тим, що він цінував понад усе.
— Ніколи в житті я більше не буду тікати від себе чи якимось чином приховувати свою особистість, — завершив він. — Саме через подібного роду боягузтво я й зазнав ганьби сьогодні вранці, і це був неначе якийсь знак згори, адже тільки повернення до самого себе й дало мені змогу все те пережити. Мене очистили пісні, які ще не народилися, і я провів ті тривожні години разом зі своєю музою.
Берлінґейм визнав, що нездатен второпати зміст цієї метафори, тож поет був змушений простими словами пояснити, як він використав чотири
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт», після закриття браузера.