Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

Греко-католицьке духівництво України було піддане масовим арештам, а 1946 р. цю церкву розпущено указом радянського уряду[1583]. 1946 р. радянські органи безпеки вбили старого українського більшовика О. Я. Шумського за спробу повернутися в Україну[1584].

Сепаратизм був підданий анафемі, Сталін жорстоко викорінював його, але водночас йому довелося примиритися з національними почуттями українців, які він експлуатував під час війни. Це примирення виявлялось і в поширенні «українізації» серед політичного керівництва України. 1940 р. частка українців у Центральному Комітеті комуністичної партії України становила 40%, але невдовзі швидко збільшилася до 68,8%[1585]. Так само кількість українців на з’їзді партії зросла з 55,4% 1940 р. до 60,9% 1949 р. і 66,2% 1952 р.[1586]. Цю тенденцію помітно й в місцевому представництві[1587]. Основою нової української еліти, за Аміром Вейнером, стали ветерани, що легітимізували своє повоєнне домінування участю у війні. «Українізація» відбила перехід від держави, що «спиралася на клас, до держави, що спиралася на націю». Це збільшення національного представництва в органах влади допомогло новій еліті і «певним чином задовольнити українські національні почуття і протистояти русифікації». Однією фразою нову політику можна було б назвати «радянським українським націоналізмом»[1588].

Трохи інша тенденція, яку годі назвати несумісною з «радянським українським націоналізмом», виявилася в Східній Україні, зокрема й на Донбасі: це був розвиток місцевого патріотизму, або реґіоналізму. На думку Джона А. Армстронґа, населенню Східної України «імпонувала концепція місцевого децентралізованого врядування»[1589]. Невідомо, наскільки східний реґіоналізм хвилював Сталіна (і так заклопотаного Західною Україною). Це, звичайно ж, був один з наслідків війни, коли Україна жила без контролю Москви. Крім того, розвиток територіального патріотизму не обмежувався Україною. Певна незалежність, яку здобуло під час війни керівництво Ленінграда, прагнучи зберегти її й далі, дуже непокоїла Сталіна. Він рішуче боровся з нею і вже 1950 р. шість вищих ленінградських партійних керівників були знищені, понад 2000 чол. знято з партійних та урядових посад[1590]. Проте Сталін уже не міг масово винищувати місцеве політичне керівництво, як наприкінці тридцятих років.

Ще одним помітним наслідком війни було релігійне відродження, яке начебто й посилювало й послаблювало правління Сталіна. Воно було особливо важливим у Донбасі, де неорганізовані релігійні групи здавна були не менш сильними, ніж організована церква.

Коли радянські війська визволили Донбас від німців, уряд не став закривати церкви, відкриті за окупації. (Дуже небагато священиків відступило з німцями). Ця толерантність привернула на радянський бік «значну частину духовенства»[1591]. Нових церков відкривали мало, але й наявних теж майже не закривали; атеїстичний уряд країни утворив спеціальну комісію, яка уважно стежила за діяльністю церков. Але при цьому уряд утримувався від прямих нападів. Наприклад, у Ворошиловградській області за час окупації відкрито 126 церков; 1944 р., після визволення, дозволено відкрити ще дві й зареєструвати в урядовій комісії. Кількість зареєстрованих церков 1947 р. збільшилася до 129, потім трохи зменшилася до 123 1949 р. і 120 1953 р.[1592].

Деякі священнослужителі вважали такий компроміс церкви з державою «зрадою православ’я» і «службою антихристу». Вони почали організовувати нелеґальні секти й вести кочове життя[1593]. Дехто вдавав юродивого, наділеного божественним даром пророцтва. Цих людей репресували (арештовували, саджали у в’язниці, висилали)[1594]. 1951 р. у Ворошиловградській області однаково ще було чимало «мандрівних попів», які ходили від хати до хати, хрестили дітей, виконували поховальні обряди, освячували будинки й колодязі[1595].

Вільний Донбас традиційно притягував релігійні меншини. В 1930-х роках їх нещадно репресувала радянська влада. Ще до початку війни були «цілковито знищені» всі сектантські організації на Ворошиловградщині[1596]. Але сектанти стали майстрами нелеґальної діяльності й відродилися за окупації. Після визволення багатьох керівників сект заарештували за начебто антирадянську діяльність. В. В. Журавльов із Красного Лиману в 1945 р. сказав, що «Сталін правити країною не буде, його скоро вб’ють». Брат Сигута закликав баптистів Донбасу: «Помолімося за наших братів і сестер, що сидять у в’язницях за правду, за слово Боже»[1597]. У 1948–1950 рр. постійно повідомляли про розповсюдження «антирадянських листівок» релігійними організаціями Донбасу[1598]. Міліція конфісковувала та спалювала Біблії та псалтирі. Переслідування сектантів тривало принаймні до смерті Сталіна[1599]. Незважаючи на це, сектанти, а надто баптисти, мали міцні позиції на Донбасі. Робітники становили основну опору баптистських громад. Серед них траплялося багато ветеранів війни[1600].

Війна та її наслідки створили нові проблеми для радянського політичного керівництва, але одне тяжке питання не давало йому спокою ще з довоєнних часів: попри потужну службу безпеки, Сталін не міг точно визначити, наскільки сильні елементи, які неґативно ставляться до його режиму[1601]. Це було слабке місце, властиве диктаторським режимам, що не допускали свободи вияву поглядів громадян. Сталін міг заспокоювати себе думкою, що докладні повідомлення служби безпеки про антирадянську активність перебільшені, що ці люди становлять незначну меншість, яку можна приборкати ув’язненням і стратами. Але інші рапорти доповідали про цілковиту апатію населення. Слова Лева Вахтіна, інженера, ув’язненого за співпрацю з фашистами в окупованому Донбасі, переконливо виражають цю апатію. Вахтін начебто вважав, що ще один такий катаклізм, як війна чи революція, не принесе країні нічого доброго. Гітлер замінив Сталіна, який потім знову замінив Гітлера: «Для нас історія — це безперервна послідовність пастою)[1602].

В недавньому інтерв’ю один житель Сталіно, відповідаючи на запитання, що думали люди про Сталіна та його врядування в повоєнному Донбасі, відповів, що в ті часи «всі жили подвійним життям»[1603]. Окільки елементи, які неґативно ставилися до режиму, існували потай, підозрілість була дуже поширеною, і репресії ніколи не припинялися. Один житель Луганська, який хвалився своєю співпрацею з радянською службою безпеки в ті часи, доводив, що в післявоєнному Донбасі, коли він працював на шахті інженером та в адміністрації, не було політичних репресій. Але при цьому, каже він, всі хоч і мовчали про свої політичні погляди, але іноді виливали душі тим, кому довіряли. Він додав, що їх, звичайно, арештовували. Один випадок відбився особливо яскраво в його пам’яті. «Блискучого студента Петрова» в Донбаському гірничому інституті колеґа Смирнов звинуватив у тому, що одного разу він сказав товаришам (які вивчали «Сталінську національну політику»), що такого вчення як «Сталінська національна політика» немає, він усе списав із Леніна. Петров раптом зник. Згодом стало відомо, що його засуджено до десяти років ув’язнення[1604].

У суспільстві, в якому війна спричинила як об’єднання, так і розколи, Сталін шукав і знаходив союзників. Як пише Віра С. Дангем,