Хіроакі Куромія - Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія

«Поки існуватиме радянська влада і при її керівництві перебуватиме нинішній керівник, до того часу в нас буде таке життя. Тільки його смерть врятує народ від радянського рабства»[1569].

Звісно, ці заяви треба сприймати із засторогою, бо, як і в 1930-х роках, служба безпеки та інформатори могли сфабрикувати деякі з них. Як і до війни, радянський апарат нагляду діяв енергійно. Однак немає даних, щоб цих людей одразу заарештовували, що мало б неодмінно трапитись у тридцятих роках. Усього декількох названо «ворогами народу» в таємних рапортах, у яких після війни вже проступала тенденція сприймати такі «підривні» висловлювання як належне. Це була дивовижна зміна.

Терор припинився не зовсім. Навпаки, офіційні дані про засуджених за політичні злочини досить показові[1570]:

1945 р. — 123 248 чол.

1946 р. — 123 294 чол.

1947 р. — 78 810 чол.

1948 р. — 73 269 чол.

1949 р. — 75 126 чол.

1950 р. — 60 641 чол.

1951 р. — 54 775 чол.

1952 р. — 28 800 чол.

Сталін запровадив чимало різних видів дискримінації проти репатрійованих і тих, хто жив за окупації, вважаючи їх другосортними громадянами. Попри це, різниця з тридцятими роками очевидна. У 1937–1938 рр., як уже зазначено вище, навіть випадковий контакт з іноземцем часто призводив до смерті. А в повоєнні роки перебування десятків мільйонів громадян під іноземними режимами зробило практично неможливим знищення чи ізоляцію їх.

По війні населення і Донбасу, і всієї країни почало потай слухати передачі «Голосу Америки» та Бі-Бі-Сі. (Бі-Бі-Сі швидко завоювало добру репутацію за передачу повних та об’єктивних новин, на відміну від радянських засобів масової інформації)[1571]. Іронічно, що табори ГУЛАГу, в яких перебували сотні тисяч іноземних військовополонених (німців, поляків, японців та інших), також стали місцем знайомства з іншими культурами: і радянських й іноземних громадян змішували, хоча близькі контакти й були небезпечними[1572].

В інших сферах Сталіну, що поводився як диктатор, також довелося йти на компроміс. Повчальний випадок з режисером Л. Лукіним. Його фільм 1941 р. «Большая жизнь» про шахтарів Донбасу отримав Сталінську премію. У 1946 р. Лукін випустив продовження фільму, але в ньому ні слова не було про великого вождя. Розповідали, що після перегляду фільму Сталін вийшов лютий. Сталін заборонив фільм і засудив Лукіна, але той працював і далі[1573].

Ставлення Сталіна до українських національних прагнень полягало не тільки в абсолютних репресіях. Попри свій глибокий скептицизм, вождь прекрасно розумів, що деякі поступки українським національним почуттям були потрібні, щоб виграти війну. 1944 р. Сталін завдав собі клопоту скликати засідання Політбюро для обговорення сценарію фільму О. Довженка «Україна в огні». Сталін відкрито критикував роботу Довженка як антиленінську (в сценарії навіть не згадано Леніна) і націоналістичну. В 1930-х роках це означало б розстріл. «Націоналіст» Довженко був прикро вражений, але не визнав помилки й не просив у Сталіна ласки, а, як і Лукін, мав змогу працювати й далі[1574]. 1944 р., можливо, як маневр для забезпечення репрезентації України як окремої держави в новоствореній Організації Об’єднаних Націй[1575], Сталін навіть запропонував створити окреме українське Міністерство оборони. Його створили, але Сталін його завжди іґнорував. У міністерства не було ніякої влади[1576]. Сталін репрезентував Україну на міжнародній арені як незалежну державу, що було безпрецедентною подією. Ба більше, силоміць приєднавши Західну Україну до складу УРСР, Сталін об’єднав більшість українських земель уперше з XVII ст.

Невідомо, чи ці дії засвідчували, що Сталін пішов на компроміс, але йому довелося змиритися з їхніми наслідками. Після визволення Донбасу радянські органи безпеки швидко ліквідували кілька українських націоналістичних організацій[1577]. А проте після війни десятки тисяч західних українців шукали роботу або були мобілізовані для роботи на Донбасі[1578]. 1953 р. один з партійних керівників Донбасу навіть із гордістю заявив, що робітничий клас Донбасу «українізовано»[1579]. Водночас така масова міґрація на Донбас надала українським націоналістам рідкісну можливість посилити тут свою активність. 1951 р. МДБ (наступник довоєнного НКВС) скаржилось на неспроможність рекрутувати інформаторів серед численних українців Донбасу[1580]. Зрештою, багато західняків, наляканих тяжкими умовами життя й праці Донбасу, поверталися додому. Серед них була «значна кількість» озброєних підпільників-націоналістів[1581].

Сталін та його уряд боролися з озброєними українськими сепаратистами переважно в політично менш стабільній Західній Україні. Це була безкомпромісна війна, що призвела до багатьох тяжких жертв: лише з січня 1944 р. до червня 1945 р. серед націоналістів були вбиті в боях 93 166 чоловік, а серед совєтів — понад 10 000[1582]. Війна тривала ще кілька років.