Юлія Феліз - Ти мене не знаєш, Юлія Феліз

Було нестерпно боляче спостерігати за болем у прекрасних очах Богдана, за тим, як опустилися його обважнілі плечі і за тим, як він опустив голову. Я боялася, що він знову накинеться на Ігоря, але він пішов мовчки, нні про що не спитавши.

 — Тільки не забувай, хто був твоєю найкращою подругою, і як весело ми проводили час, доки ти не зустріла Богдана, — погрозила мені пальчиком Карина. Вона стала нашим з Богданом янголом-охоронцем і мала повне право вимагати подяки. 

Я посміхаюся і простягую Карині руки.

 — Я ніколи не забуду, що ти для мене зробила. Навіть сестра не зробила би для мене більше. Знаєш, якщо колись у нас із Богданом народяться дитина, я б хотіла, щоб ти стала для неї хрещеною матір’ю, — мій голос тепер серйозний, тож вона знає, що я не жартую.

— Дякую, моя люба. Це честь для мене. І… Я нічого не маю проти душевних бесід і дуже тебе люблю, — подруга подивилася на годинник, -- але нам треба поспішити, якщо не хочемо спізнити на вокзал. 

Я киваю і перекидаю сумку через плече, на очі навертаються сльози, і я не намагаюся їх приховати. Я знаю, що Карина не засудить мене за таку вразливість. Щойно Богдан побачив мене з Ігорем, він пішов, залишивши мене на самоті. Я знала, це означало кінець наших стосунків. Я виконала волю матері, захистивши коханого від шкоди, яку вона могла йому заподіяти, але всередині я відчувала порожнечу. Тепер я пливла за течією у цьому величезному, непривітному світі. Разом з коханням я втратила віру в людей. Я втратила матір, не в змозі пробачити їй те, що вона зробила зі мною. Поки вона була на роботі, я зібрала найнеобхідніше і поїхала на вокзал. Поїзд Київ-Хелм став моїм спасінням, моїм провідником у нове життя, позбавлене любові та сім'ї.

— Я — твоя сім’я, — сказала Карина, вислухавши мою історію, коли ми їхала в таксі в її квартиру. І хоч я не хотіла обтяжувати подругу своєю драмою, розповіла їй все, бо не мала права щось від неї приховувати. — Шкода Ольгу Петрівну. Вона дуже нещасна. Та це не дає їй права робити нещасної всіх довкола. 

Завдяки Карині я мала прихисток і  трохи часу, щоб обдумати свої подальші кроки. Упродовж усього свого життя я намагалася пристосуватись до всіх, хто мене оточував, часто нехтуючи власними потребами. Я сподіаплпся заслужити любов і повагу через таку самовідданість. Але зрозуміла, що справжня любов, яку дарував Богдан, була єдиною річчю, яка дійсно мала значення. На жаль, я зрадила його кохання і довіру, ледь не втратила дорогу мені людину. На щастя, ця глава вже позаду. Завдяки підтримці  подруги на мене чекає нове життя, сповнене щастя.

— Дякую тобі, — сказала я, поки ми чекали автобус, — не знаю, щоб я без тебе робила. 

Вона проводить рукою по моєму плечу, м'яко посміхаючись. 

— Гадаю, ти заслужила бути щасливою.

— Приїдеш до нас у Прагу? — запитую я, заходячи до зали очікування.

— Обов’язково. 

— Може, почекаємо на Богдана разом? -- запитала я, відчуваючи хвилювання перед зустріччю і не бажаючи відпускати подругу. Якщо вона буде поруч, мені буде легше зустрітися з Богданом. Незважаючи на те, що ми обговорили ситуацію по телефону, і Богдан пробачив мені поцілунок з Ігорем, перспектива побачити його знову після кількох місяців розлуки викликала в мені суміш хвилювання і побоювання.

— Ти впораєшся, — сказала Карина, цілуючи мене на прощання, — Впевнена, ти знайдеш потрібні слова, а Богдан надто кохає тебе, і їде не для того, щоб з тобою сваритися.

— Тоді до зустрічі.

Ми прощаємося, і вона виходить за двері, а через кілька хвилин на багатолюдному пероні я бачу Богдана. Він виходить із розсувних дверей, посміхаючись тією посмішкою, від якої метелики в моєму животі метешаться, як скажені. Ця усмішка змушує мене тремтіти, особливо, коли я усвідомлюю, що вона лише для мене. Богдан робить крок і підхоплює мене на руки.

 Сльози потекли по моєму обличчю, коли він торкнувся мене. Не віриться, що я могла дихати, знаходячись так далеко від його очей і губ. Мене переповнювала вдячність Карині, за те, що вона втрутилася і врятувала наше кохання, пояснивши Богдану, що поцілунок з Ігорем був несправжнім. Навіть якби Богдан зненавидів мене і ніколи більше не захотів мене бачити, я назавжди збереглп б його в своєму серці. Я знала, що ніколи не зможу покохати іншого. Таку любов не можна вирвати з серця, підкоряючись чиїмось наказам. Справжнє кохання, таке, як наше, триватиме вічно.

— Привіт, кохана, - каже він, цілуючи мене в щоку. — Я дуже сумував.

— Пробач мене! Пробач! — ридання душили мене, забиваючи голосний крик. — Я не хотіла… Я зробила це, бо слідчий погрожував…

Я затремтіла. Сльози, що пекли очі, рясно покотилися по моїх щоках. Богдан витирав їх великими пальцями і вдивлявся в моє обличчя, наче хотів переконатися, що він не помилився, і це дійсно я. 

— Не плач. Я не мав би сумнівтися у твоєму коханні, але тепер я тут, і більше ніколи не покину тебе. 

Він схопив мою долоню і притиснув до своєї трохи шорскої щоки. 

— Молоді закохані прекрасні, - каже літній пан своїй супутниці,  ми посміхаємося крізь сльози і падаємо в обійми одне одного. 

Я обіймала Богдана, захлинаючись сльозами, говорила щось безладне, притискалася обличчям до його грудей. А він обіймав мене, гладив по спині, по волоссю, цілував моє мокре від сліз обличчя. Це неймовірно, але Богдан знову зі мною. Я більше ніколи його не відпущу, хай би навіть небо падало мені на голову.