Хосе Доносо - Розпутний птах ночі, Хосе Доносо

пологи, а крім того, той Ромуальдо голодранець, він навіть не володів головою Велетня, якою водив тебе за носа, він зник, той Ромуальдо, не залишивши і сліду, так ніби, коли порвали на шматки голову Велетня, його порвали також, краще забудь того бевзя, Ірис, не будь дурепою, я також хочу вирватися з цього будинку, незважаючи на страх вулиць, і часом я навіть віддаю перевагу судомам від цілонічного нерухомого спання поруч із тобою над блуканням у місті, але тепер, коли ти мене розв’язуєш, викидаєш надвір і замикаєш двері будинку на ключ, щоб я не міг потрапити всередину, не принісши тобі хоча б якоїсь звістки про Ромуальдо, я ходжу туди-сюди й зазираю в багато вікон, і тепер я знаю, де дістати грошей. Багато грошей.

— Сраний злодій.

— Чому?

— Я хоч і хвойда, але не злодійка.

— Хто тобі сказав, що ти хвойда?

— Даміана.

Ти не хвойда, Ірис, ти чиста і непорочна, обіцяю тобі. І цієї тихої ночі, під покровом підвалу, я творю у твоє вухо плетиво казки, щоб урятувати себе і щоб ти мене відпустила, бо інакше цей біль мене вб’є, тому я й вигадую, імпровізую відповідно до твоїх реакцій — один великий будинок жовтого кольору навпроти жахливого парку на іншому березі річки, я вигадую далі й розповідаю тобі, що ті багаті люди, які живуть у тому жовтому будинку, усім своїм грошам і всією своєю владою завдячують мені, тож це не буде крадіжкою, Ірис, я такий бідний і хирлявий через те, що вони в мене вкрали все, вони нічого мені не заплатили з того, що мали, адже якби не я, їх би не існувало, я дав їм усе, я наділив їх красою, владою і гордістю, без мене вони б зійшли нанівець, розумієш, їхні гроші, їхні коштовності, все належить мені; у темряві підвалу палають твої очі, захоплені цим новим романом, який я вигадую, тому що мені треба обдурити тебе, щоб ти не знищила мене болем, отож якщо ти хочеш, я можу забрати ті гроші, не вкрасти, ті гроші, які лежать у жовтому будинку навпроти парку — мої, я завиграшки заволодію цими грішми, я чудово знаю тих людей, які завдячують мені своїми багатствами, я добре знаю комбінацію сейфа, який стоїть у їхній бібліотеці, захований між стосом книжок із зеленим корінцем, згори, по ліву руку. Часом він відчиняє цей сейф, щоб порахувати свої мільйони. Я можу забрати звідти всі ті гроші, Ірис, так, випусти мене, припусти ще трохи, ще, не гаймо часу, повір мені ще раз, ми зробимо з цими грошима все, що ти забажаєш.

— Але я не хочу з тобою жити.

— Гаразд. Поділимо навпіл, щоб ти могла зробити все, що захочеш. Ти думаєш про це.

— Ні, мені не підходить. Я неповнолітня. Краще залишитися тут. Що мені скажуть, якщо я сама, без документів піду в клініку народжувати дитину?

Відтак я бурмочу:

— Виходь за мене.

— Навіть не мрій!

— Я пропоную тобі одружитися, щоб ти могла робити все, що забажаєш, не більше. З тими грошима, які я тобі дам, і свідоцтвом про одруження ти зможеш робити все, що заманеться, й ніхто не ставитиме тобі жодних запитань. Тобі ж самій буде зручніше, якщо ми одружимося, адже твоя дитина не буде байстрюком, принаймні вона матиме прізвище…

— Чиє прізвище?

— Моє.

— Яке в тебе прізвище?

Не змушуй мене його промовляти.

— Це неважливо, я тобі потім усе розповім…

Ірис розв’язує мене й водночас із захватом слухає мою історію, яка вривається у її фантазію, і зрештою звільняє мене, нагого, з поголеним членом, але вільного: я лежу поруч із нею, як чоловік поруч із жінкою. Я б міг тебе зґвалтувати, Ірис, прямо тут, і ця стара цього б не помітила, ти б сама заледве помітила, але я цього не зроблю, бо я не маю статі, і я хочу, щоб усі старі знали, що я не маю статі, і щоб ця новина досягла Пети Понсе, й вона заспокоїлася й, можливо, нарешті наважилася померти, я не більше, ніж стара, яка чергує поруч із тобою цієї ночі, напровсяк, бо раптом ця ніч нарешті стане ніччю осяяння. Ти кажеш:

— Я й на себе саму не маю документів.

— Я теж.

— Тоді як?..

Байдуже як, Ірис, не переймайся, спочатку треба дістати грошей, за гроші можна купити все, так кажуть розумні люди. А після того, як у наших руках будуть грошики, побачимо, що можна буде вдіяти, не будь дурною, кажу тобі, це не крадіжка, я можу робити з цими людьми будь-що, замкнути їх у музичній скриньці, щоб вони з'їхали з глузду від нескінченного повторення «Венеційського карнавалу», ми замкнемо їх у цій хатинці, розмальованій пташками й едельвейсами. Передай мені штани й сорочку, які я сховав під ліжком. Дай мені одягтися, лежачи поруч із тобою під ковдрами й покривалами, щоб стара не здогадалася, ну все, вставаймо, накинь на нічну сорочку пальто, дивись, я дозволю тобі мене направляти, веди мене зі зв’язаними руками й за повідець, ніби пса, цими коридорами до головних дверей, тепер ти тримаєш ключі, ти керуєш, ти наказуєш, ти змушуєш мене вийти надвір і обійти цей велетенський безмір, де не існує добрих бабусь, одурманених віком, ти зачиняєш двері на ключ, викинувши мене копняком. Приведи мені його. Сьогодні ж. Якщо ти прийдеш без Ромуальдо, я скажу сеньйорі Риті, що ти намагався робити зі мною непристойні речі, і завтра тебе замотають тугіше, набагато тугіше за сьогодні, ти й пальцем не зможеш поворушити, і вмреш від болю, хай тебе доконають судоми і скутість, сраний Німаку, а я буду лежати біля тебе і не поворухну тебе, й навіть не торкнуся тебе, хоч як ти кричатимеш і благатимеш, я знаю, що ти можеш сховатися всередині будинку, твого будинку, але через те, що ми так багато тебе шукали й переслідували, це все перетворилося на гру, це ніби гратися в хованки чи квача, але набагато цікавіше, підвали, комори, галереї, піддашшя, ми вже знаємо цей будинок майже так само добре, як і ти, й нам легко тебе зловити; слухайте, сеньйоро Рито, — скажу я їй завтра, — цей хлопчик нечемний, ця ляля бридка, — скажу я їй, — бо вночі в неї затверднув стручок, чому б нам його не відрізати, щоб він більше не тверднув, я не знаю, для чого потрібен стручок, сеньйоро Рито, тож краще його відрізати, щоб він йому не тверднув, адже він мені заважає