Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

запитував. Може, тому, що я поліцейський, а робота поліцейського, усі це знають,— стежити, щоб погані хлопці отримали своє покарання. Навіть у Індії.

— Забезпечувати правосуддя?

Таггарт розреготався.

— Правосуддя — справа судів, Семе, і ліпше залишити його людям, кращим за нас із тобою. Наша робота — підтримувати закон і порядок у провінції його величності Бенгалії. Ми тут, щоб зберігати статус-кво[47]. І зробити це буде важко, якщо ми заарештуємо людину, яка несе відповідальність за ці землі.

— Тож усе було дарма?

— Навпаки, мій хлопчику. Обвинувачення ми висунути не можемо, але твоя робота дала нам дещо цінне. Ми повернули систему в рівновагу. Сумніваюся, що тепер лейтенант-губернатор так безцеремонно пхатиме носа в поліцейські справи. І він трохи уважніше прислухатиметься до наших порад. Візьмемо твого Сена, наприклад. Лейтенант-губернатор за моєю порадою замінив смертний вирок на депортацію й ув’язнення на Андаманських островах. Представить це як жест британської великодушності, що у світлі нещасливих подій в Амрітсарі може повернути нам серця і розум індійців. За кілька років, коли метушня уляжеться, ми тихесенько повернемо його до Індії. Таку людину можна ще використати в наших інтересах.

Настала моя черга сміятися.

— Він ніколи на нас не працюватиме.

Таггарт і бровою не повів.

— І не потрібно. Якщо він дійсно став на шлях ненасильства, найкраще йому якомога скоріше знову опинитися тут, щоб навернути на цей шлях більше послідовників. Урешті-решт, із чим краще мати справу: з озброєною революцією чи з групкою сумлінних опозиціонерів? Ці дурниці про ненасильство — найкраще, що сталося за останні роки.

— І все одно Сена звинувачують у вбивстві Мак-Олі?

Таггарт кивнув.

— Мені здається, що це чесний обмін на життя.

— А Дігбі?

— Посмертне підвищення. За значний вклад у розслідування. Дуже шкода, що інформатор так його зрадив.

Йому б це сподобалося. І в певному сенсі він на це заслужив. Якби він не вбив Мак-Олі, поштовий Дарджилінга був би набитий готівкою, коли на нього напали, і велика ймовірність, що зараз ми були б зайняті боротьбою з добре озброєними терористами. Кращого для Дігбі й не вигадаєш. І це нагадало мені...

— Мушу побачитись із Доусоном у форті Вільяма.

Таггарт усміхнувся.

— Я чув, що ви знайшли спільну мову.

— Я б так далеко не заходив,— відповів я.— Сумніваюся, що він надсилатиме мені різдвяні вітання.

Стосунки між нами можна було б назвати стабільним перемир’ям. Я знав про його участь у справі Мак-Олі, а він, схоже, був у курсі щодо моїх пригод з «О». Ми обидва мали компромат один на одного, але, принаймні на деякий час, вирішили його не використовувати. До того ж я зробив йому послугу, зателефонувавши того ранку і поділившись своїми підозрами. Це, можливо, трохи зменшить його бажання мене вбити. Але, абсолютно впевненим бути в цьому не можна.

Таггарт вдихнув сигарний дим і поглянув через лужок. Маєток охороняли військові.

— Ну, Семе, вирішив, чи хочеш залишитись у нас?

Я осушив склянку. Віскі обпалило горло. Проковтнув його, як ліки.

— Мені потрібен час подумати.

Не чекаючи, коли його покличуть, підійшов слуга і знову наповнив склянку.

Таггарт усміхнувся.

— Думай скільки завгодно, хлопчику мій.

Ми з Доусоном зустрілися біля церкви в центрі форту Вільяма. Дивний вибір місця. Схоже, тепер я в кімнаті 207 персона нон грата. Мабуть, там таємниці, які мені не варто знати. А може, йому просто не хочеться, щоб я розмовляв із міс Брейтвейт.

— Щось із нього вибили?

Доусон пихнув люлькою.

— Ще ні. Але це лише питання часу. Поки нагадує скоріше монаха-траппіста.

— Не думаю, що він може багато розказати.

— І не варто. Ми ж бо схопили його біля складу зі зброєю і вибухівкою, а в кишені лежало сто п’ятдесят тисяч рупій. Вистачить, щоб тривалий час жити на самому «Гіннесі».

— А ще когось упіймали? — поцікавивсь я.

Доусон похитав головою.

— Ми стежили за ним до складу в Гоувраху, де він зустрівся з двома індійцями. Спробували простежити за ними, але вони нас помітили і кинулися бігти. Обох застрелили під час спроби втекти.

— Погано,— завважив я.— Якби взяли живими, можна було б отримати корисну інформацію.

Навіть нового пішака на заміну Сену, але цього я вголос не сказав.

— Маємо гроші та зброю,— уперто повторив Доусон.— Це все, що має значення.

— Скільки зброї?

— Три скрині: револьвери, гвинтівки й вибухівка. Вистачить, щоб розпочати війну.

Ми йшли стежкою до гарнізонного цвинтаря.

— Можна мені зустрітись із в’язнем? — запитав я.

— Це поза нашою юрисдикцією, капітане.

— Сподіваюся, ваші люди не надто завзято вели допит.

Доусон посміхнувся.

— Авжеж ні, капітане. Це ж Індія. Маємо певні правила, яких суворо дотримуємося. Одне з них: не допитувати білого занадто енергійно, хай навіть ірландця. Це може стати поганим зразком для солдатів-індійців. Зізнаюся, інколи це дуже ускладнює справу.

Отже, його не били, хоча за два дні нічого корисного від нього не отримали. Гадаю, технології допиту підрозділу «Н» базуються швидше на брутальній силі, аніж на проникливих запитаннях. Заберіть у них кастети, і вони тільки безпорадно борсатимуться.

— Може, він зі мною говоритиме.

Доусон знову пихнув люлькою і задумався.

— Гаразд. Зробимо виняток. Лише цього разу.

У в’язниці пахло засобами дезінфекції. Я ішов за сипаєм коридором до камери в дальньому кінці.

— Вітаю, Бірне,— сказав я, коли сипай відімкнув двері камери.

— Капітане Віндгем? — здригнувся він.— Господи, як я радий вас бачити! Може, ви зможете пояснити цим джентльменам, що вони заарештували не того, і визволите мене звідси.

Він так схопився за ґрати, що кісточки побіліли.

Мушу віддати йому належне, він добре грав невинного торговця текстилем. Та все одно знає, що гру закінчено.

— З вами добре поводяться?

— Аж ніяк! Я тут уже другу добу, а мені нічого не пояснили і не дозволили зв’язатися з адвокатом.

— Вам пощастило, що ви не індієць,— зауважив я.

— Витягніть мене звідси!

— Важко буде. Мені сказали, що ви мали при собі сто п’ятдесят тисяч рупій готівкою, коли вас заарештували. Пограбували банк?

Він нервово усміхнувся.

— Ні, капітане. Я уклав контракт на велику закупку. Заплатили готівкою.

— Сто п’ятдесят тисяч рупій на купівлю текстилю? Що ви їм продали, Бірне? Туринську плащаницю?

Тепер він уже благав:

— Я кажу правду. Присягаюся.

Але