Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- О-о-о, тоді це все змінює. Така причина виглядає більш правдоподібною. Молодець, що не сказала: вберегла своє життя. Твій Рейван – вірний пес демонів, тож не проявив би милосердя навіть до дами свого серця.

- Говори, що хочеш, але я тобі однаково не вірю. Він кохає мене, попри чорноту своєї душі, а тому не зашкодив би мені.

- Яка фатальна наївність! – майже образливе. - Створіння, в чиїх руках доля людства, повинне відрізняти правду від брехні й керуватися винятково правильними цілями. А вони в тебе зараз абсолютно хибні, люба. Ти вважаєш мене ворогом, проте насправді я – твій єдиний друг, союзник, соратник – називай, як хочеш.

- Ти – божевільний! – назвала єдине-правильне.

- Якщо ж у світі все насправді так добре, як тобі здається, для чого тоді природа створила нас? – Кіпріан подався вперед і змусив мене зазирнути йому в очі.

- Нас? – збентежене.

- Нас, – упевнене. - Морок і Вир – от, хто ми. Незалежні судді, яким вирішувати долю всесвіту. Ти руйнуєш, я відбудовую: ми протилежності, які доповнюють одне одного і які в парі здатні змінити майбутнє людства. Настав час повалити демоноімперію й відновити справедливість. Заради тих, хто досі в це вірить і досі цього чекає…

- Про яку демоноімперію ти весь час говориш? Які ще судді? Що за Морок? – приголомшено видала я, втиснувши голову в стіну.

Цей божевільний починав лякати. Здавалося, він просто зараз накинеться на мене й проковтне, навіть не вдавившись.

- А я тобі зараз розповім ту правду, яку влада, включно з намісниками й лордами, століттями приховує та знищує. Усе, абсолютно все, що ти знаєш про скриньку Сонцесяйного – цілковита брехня для тупого стада, котре роками приборкували, аби в потрібний момент подати на блюдці голодним демонам Геєнни.

- Не розумію, про що ти? – мовила тихо.

- Звісно, не розумієш, – сумна усмішка, - твій чоловік потурбувався про те, щоб ти залишалася сліпою до останнього.

Кіпріан вмостився на холодній поверхні підлоги поруч зі мною й відкинув голову назад, зловивши поглядом єдину тьмяну лампу. Трохи помовчавши, він почав здалеку:

- Світ, який ти знаєш, ніколи не був ідеально білим чи чорним. Завжди існували боги – діти зірок, і демони – повсталі з темряви нескінченного простору, який обрамляє нашу й інші планети. Доки їх інтереси не перетнулися, ці два виміри надістот існували мирно та спокійно. Але потім… Вічність створила людей: примітивних смертних істот, які нічого не знали й не вміли. Знуджені боги вирішили стати їх покровителями, навчили виживати, творити, любити… Відкрили шлях до вічного царства Едему, аби ті могли обрати безсмертне життя в забутті з ними або шлях переродження. Звучить ідеально, правда ж? Однак демони відмовилися бути мовчазними спостерігачами, їм закортіло стати активними учасниками людської еволюції. Тоді Люцифер – зрадливий бог, народжений із вранішньої зорі, самопроголошений правитель Геєнни, почав спокушати людей гріхами й викрадати після смерті душі тих, хто волів за життя йому служити. Так пекельне царство стало прихистком грішників. І боги більше не були владні над цими людьми. Люди в цілому припинили в них вірити. Проте безсмертні все ж знайшли спосіб позбутися їдкої темряви, що стрімко поїдала світ, випалюючи в людях усе те людське, чим їх наділили діти зірок. І знаєш, що то був за спосіб?

- Точно щось не менш божевільне за те, що я зараз чую, – скривилася.

- Саме так, – з піднесеною радістю підтвердив Кіпріан. - Якщо демон чи біс добровільно не хоче вертатися до Геєнни, єдиний спосіб примусити його – це вбити. Але ж вони не прості смертні, зробити це надто важко. Особливо, коли ці створіння тисячами тиняються по землях людського світу. Наче гидка сарана, шкодять кругом, де тільки можуть. Вбивати їх по одному було б дурістю, саме тому боги звернулися до своїх творців…

- Хаосу і Вічності, – здогадалась.

- Так. Саме тоді народилися перші Вир і Морок, на чиї плечі ліг тягар страшного вироку. Бо напряму ні Хаос, ні Вічність ніколи не втручаються в еволюцію всесвіту. Вони надто правильні, надто статичні, але, мушу визнати, справедливі: якщо людям дарований розум, отже вони самі здатні обирати свій шлях – така логіка. І піти за темрявою – їх власний вибір. От тільки цей вибір позбавляв вибору інших – тих, хто народжувався згодом, з дитинства пізнаючи лише гріховні дари демонів. Тих, хто ніколи не відчував на смак дарів божих: справжнього кохання, спокою, соціальної рівності й достатку, поваги, любові… Важко уявити, проте земля тоді потопала в крові та стрімко гнила від розпусти, жадності, обману, жорстокості, божевілля й невситимого голоду до всього матеріального… тоді здавалося, наче пекло зійшло в наш світ.

- Говориш так, наче сам був свідком усього цього, – хмикнула я, вдивившись у повиті туманом споминів очі. Такі серйозні й беземоційні, наче я дивилась на живого мерця.

Чоловік усміхнувся одним кутиком губ. Ця усмішка вийшла журливою й невимовно болючою, як мені здалося. Справжнього сміху чи радості в ній і поготів не було.

- Демонам, ясна річ, стало відомо про вчинок богів: про кінець, який близився надто стрімко. І тоді Люцифер наказав своєму головному жерцю Беліалу створити те, що зможе врятувати їх від повернення до справжньої Геєнни. Бо вибратися звідти направду ще важче, ніж потрапити.

- Чому? – вирвалося перш ніж я встигла про це подумати.

-Бо Вічність і Хаос після зради Люцифера покарали його тим, що зробили Геєнну абсолютно закритим і неприступним царством. Можна сказати, зачинили на магічний замок, ключ від якого згубився ще кілька тисячоліть тому. Якраз тоді, коли Вир і Морок знищили все живе, поклавши початок новій цивілізації – нашій.

- Це з його допомогою демони покинули Геєнну вперше?

- Так, ці хитрі скоти знайшли спосіб обіграти Одвічних уперше, і їм вдалося зробити це й удруге. Адже Беліал таки створив те, що пізніше дало змогу їм повернутися до світу смертних.