Елізабет Гілберт - Місто дівчат

них. У кафетерії номер двадцять чотири, що його усі називали «Семмі». (Я так і не зрозуміла чому. Може, через те, що там готували стільки семмі — тобто сендвічів. А може, тому, що шеф-кухаря звали містер Семюелсон?) «Семмі» годував тисячі людей на день, подаючи в’ялим, втомленим робітникам гори в’ялої, втомленої їжі. Нашим завданням було розважати виснажених працівників, поки ті їли. Проте ми були не просто артистами, а ще й пропагандистами. Флот передавав через нас інформацію і натхнення. Ми повинні були повсякчас підтримувати й розпалювати злість до Гітлера й Гірогіто (ми стільки разів убили Гітлера у стількох різних скетчах, що я впевнена: ми снилися тому чолов’язі в кошмарах, дарма що він був аж у Німеччині). А ще нам треба було дбати про те, щоб робітники не забували про наших хлопців за океаном: ми нагадували їм, що халявити — означає наражати американських моряків на небезпеку. Мусили попереджати, що шпигуни на кожному кроці і що язик мій — ворог мій. Давати їм уроки з техніки безпеки й повідомляти останні новини. А до того всього ще й мали справу з військовими цензорами, які не раз сиділи в першому ряду під час наших виступів і стежили за тим, щоб ми не відхилялися від курсу партії. (Моїм улюбленим цензором був добряк на ім’я містер Ґершон. Ми з ним провели стільки часу разом, що мало не поріднилися. Мене запросили на бар-міцву його сина.) Ми мали за обов’язок передавати всю цю інформацію робітникам двічі на день по тридцять хвилин.

Три роки поспіль.

І при цьому дбати про те, щоб наші матеріали були свіжі й веселі, а то глядачі закидали б нас недоїдками. («Як же добре знову повернутися до роботи», — радісно сказала тітка Пеґ, коли аудиторія вперше нас обсвистала. По-моєму, вона сказала це щиро.) Робота була жахлива, невдячна, виснажлива, до того ж влаштовувати «театр» ми мали із самого мізеру, який знайшовся для нас на флоті. У кафетерії стояла невелика сцена чи то радше платформа, збита з грубих соснових дощок. Ні куліс, ні сценічного освітлення ми не мали, а нашим «оркестром» було дешеве піаніно, на якому грала місцева божа кульбабка місіс Левінсон, яка (сама не розумію як) так гучно тарабанила по клавішах, що музику чули аж на Сендс-стріт. За реквізит нам слугували ящики з-під овочів, а за гримерку — закуток на кухні за посудомийкою.

Наших акторів важко було назвати найкращими з найкращих. Більшість представників театрального світу Нью-Йорка або поїхали на війну, або після її початку знайшли добре оплачувану роботу на заводах і фабриках. А це означало, що шукати людей ми могли тільки серед тих, кого Олів не дуже лагідно називала «немічними й розгубленими». (На що тітка Пеґ теж не дуже лагідно відповідала: «А хіба в інших театральних трупах не такі грають?».)

Отож ми імпровізували. Чоловіки за шістдесят грали юних кавалерів. Огрядні немолоді жінки виконували ролі інженю та хлопців. Ми не мали можливості платити нашим виконавцям стільки, скільки вони могли заробити на заводі, тому постійно втрачали акторів і танцюристів — ті йшли не далі як на ту саму корабельню. Сьогодні якась молода дівчина співала пісню на сцені, а завтра вже обідала у «Семмі», одягнувши комбінезон і заховавши волосся під хустинку. Вона носила в кишені гайковий ключ, а за кілька днів мала отримати солідну зарплату. А варто було дівчині раз потримати в руках солідну зарплату, як затягнути її знову під світло прожектора було майже неможливо — та й ми навіть не мали прожектора.

Моїм основним обов’язком було, певна річ, пошиття костюмів, але час від часу я ще й писала сценарії, а раз чи два навіть складала тексти пісеньок. Робота була важка як ніколи. Бюджет мій був мізерний, а через війну у всій країні бракувало потрібних матеріалів. І не тільки тканин — ґудзиків, замків і гачків з петлями теж неможливо було дістати.

Я стала шалено винахідлива. У мить найбільшого осяяння я скроїла маринарку для короля Італії Віктора Емануїла ІІІ зі шматка двоколірного жакардового дамаску, що його видерла одного ранку з трухлявого, просидженого дивана, який стояв на розі Десятої авеню й Сорок четвертої вулиці й чекав, поки його вивезуть на сміттєзвалище. (Не буду брехати, ніби той костюм гарно пахнув, але наш король виглядав справді як король, а це вже не абищо, коли врахувати, що його роль грав старий чоловік із запалими грудьми, який за годину до спектаклю готував квасолю на кухні «Семмі».) Зайве казати, що я стала завсідницею «Імперії вживаних речей Ловцкі», ще затятішою, ніж до війни. Марджорі Ловцкі, яка тепер вчилася у старшій школі, стала моєю партнеркою-костюмеркою. Людиною, яка залагоджувала всі мої питання. Ловцкі отримали контракт на постачання одягу й тканин для війська, тож навіть у них було мало з чого вибирати, але все одно їхня крамниця залишалася найліпшою в місті. Я ділилася з Марджорі своєю платнею, а вона відбирала й притримувала для мене найкращі матеріали. Без її допомоги я б ніяк не впоралася зі своїми обов’язками, чесно.

Поки тягнулася війна, між нами, попри різницю у віці, виникла щира приязнь, і невдовзі я почала вважати її своєю подругою — щоправда, трохи незвичайною.

Досі пам’ятаю, коли ми з Марджорі вперше викурили одну цигарку на двох. У розпал зимових холодів я вийшла на вантажний майданчик на складі її батьків, щоб перепочити від порпання у контейнерах і спокійно покурити.

— Даси затягнутися? — почувся голос збоку.

Я озирнулась і побачила малу Марджорі Ловцкі — її сорок три кілограми були закутані в одну з тих до безглуздя громіздких єнотових шуб, які хлопці зі студентського братства вдягали на футбольні матчі у 1920-х роках. На голові вона мала капелюх поліцейського з канадської королівської кінної поліції.

 — Не дам я тобі цигарки, — сказала я. — Тобі всього шістнадцять!

— Не всього, а вже, — відповіла вона. — Я десятий рік курю.

Вражена, я поступилася й простягнула їй цигарку. Марджорі затягнулася — напрочуд уміло — і сказала:

— Не подобається мені ця війна, Вівіан.

У погляді, яким вона дивилася у провулок, відображалася світова скорбота. Мені аж смішно стало.

— Я нею незадоволена.

— Незадоволена, кажеш? — я стримувалася, аби не розсміятися. — Ну тоді роби щось! Напиши жорсткого листа своєму конгресменові. Поговори з президентом. Поклади цій війні кінець.

— Просто я стільки чекала, коли нарешті подорослішаю, а тепер виявилось, що нема ради чого дорослішати, — пояснила вона. — Одна тільки війна, війна, війна і робота, робота, робота. Я вже