Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— Війна скоро закінчиться, — мовила я, хоч сама в цьому сумнівалася.

Вона ще раз глибоко затягнулася і сказала, вже зовсім іншим голосом:

— Усі мої родичі в Європі у біді. Гітлер не заспокоїться, поки не позбудеться їх усіх до останнього. Мама навіть не знає, де тепер її сестри з дітьми. Тато цілими днями висить на телефоні з посольствами — намагається забрати своїх родичів сюди. Я часто для нього перекладаю. Але, по-моєму, їм ніяк не вдасться сюди вибратися.

— Ох, Марджорі. Мені так шкода. Це жахливо.

Я не знала, що ще сказати. Ситуація здавалася надто серйозною як для старшокласниці. Мені хотілося обійняти її, але вона була не з тих дівчат, яких таке могло втішити.

— Я у всіх розчарувалася, — мовила Марджорі після довгої паузи.

— У кому саме? — я думала, вона скаже «в нацистах».

— У дорослих, — відповіла вона. — У всіх дорослих. Як вони допустили, щоб світ зійшов з рейок?

— Не знаю, сонце. Але мені здається, там ніхто не знає, що робить.

— Бачу, що ні, — вона вимовила цю фразу перебільшено зневажливим тоном, шпурнувши викурену цигарку у провулок. — Якраз тому мені так хочеться скоріше подорослішати. Тоді я більше не залежатиму від милості людей, які уявлення не мають, що роблять. І що скоріше я візьму все у свої руки, то ліпше заживу.

— По-моєму, прекрасний план, Марджорі, — мовила я. — У мене, звичайно, ніколи не було жодного плану на життя, тому я не можу нічого сказати. Але звучить так, ніби ти вже про все подумала .

— У тебе ніколи не було плану? — Марджорі нажахано на мене глянула. — А як ти тоді жила?

— О Господи, Марджорі. Ти говориш точнісінько як моя мама!

— Ну бо якщо ти не можеш розпланувати собі життя, Вівіан, хтось мусить бути тобі за маму!

Я не стрималась і засміялася.

— Досить мене повчати, дитинко. Я ж тобі в няньки годжуся.

— Ха! Мої батьки ніколи б не залишили мене з такою безвідповідальною, як ти.

— От і правильно.

— Та я просто дражнюся, — сказала Марджорі. — Ти ж розумієш, правда? Ти ж завжди мені подобалася.

— Та невже? Завжди, кажеш? Це ж відколи — з восьмого класу?

— Агов, дай-но мені ще одну цигарку, — попросила вона. — На потім.

— Я б не мала цього робити, — відповіла я, та все ж простягнула їй кілька. — Тільки мамі не кажи, що я тобі постачаю сигарети.

— Відколи то мої батьки мусять знати, чим я займаюся? — запитала ця дивна мініатюрна дівчинка-підліток. Вона заховала цигарки у складках своєї гігантської шуби й підморгнула мені. — А тепер, Вівіан, скажи мені, за якими костюмами ти сьогодні прийшла, і я дістану для тебе все, що треба.

Нью-Йорк змінився з того часу, коли я вперше туди потрапила.

Фривольність померла — вижила тільки корисна й патріотична легковажність, як-от танці з вояками та моряками в «Солдатському клубі». Серйозність тягарем лягла на місто. Ми чекали, що нас із хвилини на хвилину атакують або вторгнуться до нас. Ми були впевнені, що німці розбомблять нас на порох — точно так само, як розбомбили Лондон. Почали відмикати електрику. На кілька ночей вимкнули світло навіть на Таймс-сквер, так що Велика біла вулиця стала темним згустком, що зблискував уночі — розкішно й чорно, наче кулька ртуті. Усі були в одностроях, а якщо й ні, то принаймні готові до служби. Навіть наш містер Герберт служив добровольцем протиповітряної оборони й вечорами обходив наш квартал у білому шоломі та з червоним нарукавником, що їх йому видав муніципалітет. (Щоразу, як він збирався виходити, тітка Пеґ казала: «Дорогий містере Гітлер, будь ласка, не бомбіть нас, поки містер Герберт не обійде всіх сусідів. Щиро, Пеґсі Б’юелл».)

Воєнні роки найдужче запам’яталися мені якимось всеохопним відчуттям брутальності. Ми, у Нью-Йорку, не страждали так сильно, як тисячі людей у всьому світі, але у нас більше не залишилося нічого вишуканого: ні масла, ні дорогої м’ясної вирізки, ні якісної косметики, ні модного одягу з Європи. Не залишилося нічого ніжного. Жодних делікатесів.

Війна була гігантським зажерливим колóсом, який відбирав у нас все: не тільки час і зусилля, а й олію, гуму, метал, папір, вугілля. А нам залишав самі рештки. Я чистила зуби кухонною содою. До останньої пари панчіх ставилася так дбайливо, наче ті були передчасно народженими немовлятами. (А коли їх таки спіткав кінець у середині 1943 року, я плюнула й почала щодня ходити у штанах.) У мене з’явилося стільки справ — а шампунь було так важко роздобути, — що я коротко постриглася (дуже подібно до стильної стрижки Едни Паркер Вотсон, скажу чесно) і вже ніколи волосся не відпускала.

Саме під час війни я врешті-решт стала нью-йоркеркою.

Нарешті я навчилася орієнтуватися в місті. Відкрила рахунок у банку й записалася до бібліотеки. У мене з’явився «свій» швець (він був дуже мені потрібен, бо тоді запровадили талони на шкіряне взуття) і «свій» стоматолог. Я заприятелювала зі співробітниками на корабельні, й після зміни ми разом вечеряли в дайнері «Камберленд». (Наприкінці вечері, коли містер Ґершон казав: «Народ, пускаємо капелюха», — я скидалася грошима разом з усіма й була дуже з того горда.) Так само під час війни я навчилася сидіти сама у барі чи в ресторані й не почуватися при цьому ніяково.

Багатьом жінкам це чомусь дається на диво важко, але мені таки вийшло. (Фокус у тому, щоб захопити зі собою книжку чи газету, попросити найкращий столик найближче до вікна і, тільки сівши, відразу замовити якийсь напій.) Коли я набила руку на цій справі, то виявила, що їсти на самоті коло вікна в затишному ресторані — одна з найбільших таємних насолод у житті. За три долари я купила велосипед у якогось хлопчиська з Пекельної кухні, і це придбання значно розширило межі мого світу. Свобода руху, як виявилося, була для мене всім.

Я хотіла бути впевнена, що в разі атаки зможу швидко вибратися з Нью-Йорка. Я каталася велосипедом по всьому місту — то був дешевий та швидкий спосіб залагоджувати всілякі справи — і десь глибоко в душі була певна, що за потреби зможу перегнати навіть Люфтваффе. Це створювало оманливе відчуття безпеки.

Я досліджувала просторий міський ландшафт. Годинами блукала містом, і то в дуже різний час. Особливо мені подобалося гуляти пізно ввечері й зазирати краєм ока у вікна, де жили своїм життям незнайомці. Люди вечеряли в такі різні години і в такі різні години працювали. Усі були різного віку,