Віктор Вальд - Меч Сагайдачного

шабля, та кінь прудкий, та вітер у полі. Завзяття і війна — ось і все їхнє життя. Якби всі такими були, то на нашій землі не чутно було б дитячого сміху. Лише дзвін шабель та крики вмираючих.

— Ці козаки — головні захисники твого хутора і тих-таки жінок і дітей, — насупився Іван. — Не всім сидіти за бабською спідницею і думати, йти в похід чи ні.

— Нужда прийде — всім товариством козацьким у похід виступимо, — твердо сказав Богдан. — За спідницю не тримаюся, але дружину майбутню вінчану і діточок образити не дам і без шматка хліба не залишу. І воювати, і господарство тримати — ось як батько заповів. А перекотиполе за землю не тримається.

— Значить, одружишся, діточок заведеш. А коли покличе король чужинський — у похід підеш. Із того походу будеш у бочечку золотце складати. А те, що народ під ярмом польським стогне? Що віру нашу дідівську унією заміщають? Що скоро і тебе, і твоїх діточок мову твоїх батьків забути змусять? Може, настав час інакше думати?

— Що значить інакше? — щиро здивувався Богдан. — При міцній королівській руці і турка, і ординців відіб’ємо. А землі в нас багаті. І король милостивий до руської шляхти.

— Бачу, що тільки горе тебе переконає, — спересердя сказав Іван Сірко.

Відійшов від багаття, що вже майже догоріло. Постояв біля кораблика і прошепотів: «Не той. Не по нього гетьман відправляв». Перевалився через борт і ліг спати.

Ще довго чувся шепіт Богдана і Ганни. Напевно, їм було про що поговорити.

І снилося тієї ночі Іванові, що сидить він, старий, за щедрим столом. Навколо нього внуки і правнуки. І все так добре, що краще й не придумаєш. Ось тільки ступив на подвір’я, озирнувся — і зойкнув. Стоїть його хата на острівці, а острівець той кров’ю з усіх боків омивається.

Від того поганого сну прокинувся ще до зорі. І тяжко зітхнув, пам’ятаючи про те, про що забути не можна! Про останню настанову великого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, дорогого серцю брата Сагайди.

* * *

Широкий Дніпро і зручний. Ні з правого берега, ні з лівого не дістати ні стрілою, ні кулею тих, хто тримається середини ріки. Надивилися багато всякого, що око милує. Які пречудесні ті плавні від дельти Дніпра і вище. Яких тільки багатств природних там немає. І птаха, і звіра, і риби незліченно. А які могутні ліси на лівому березі. А на правому яка земля родюча. На такій землі та біля води тисячі й тисячі людей прогодуватися можуть і на продаж стільки всього виставлять, що й уявити важко. Ось тільки порожні береги Дніпра. По лівому за плавнями піски тягнуться, а по правому — лише руїни колись великих і багатолюдних міст.

— То і є старовинне торгове місто Тягин, — вказав рукою дядько Івась. — Давно там був. Черепки людські на стінах тих бачив і стріли дивні знаходив. Короткі й товсті такі...

— То болти арбалетні, — просвітив пан Ковальський. — Видно, від татар захищалися...

— Від кого б не захищалися, але не захистилися. Місто мертвих, — подав голос пан Бродський.

— Пане Ковальський, зверни ліворуч, — несподівано мовив Іван Сірко. — Подивимося, чи те місто справді мертве.

— Тьху на тебе, Іване! Що на тебе найшло. По кладовищу давно не гуляв? — здивувався дядько Івась.

— Заверни, пане Ковальський. Потреба є, — твердо заявив Іван. Потім глянув на пана Дзевульського і спитав: — Меч Сагайдачного, бува, не загубив?

Антонім здригнувся і дістав з-під своєї лави славетний меч.

Сірко втягнув весло на борт, так само зробив і пан Дзевульський, що сидів на пару з ним. Потім Іван взяв у руки меч і схилився над ним.

Про що зараз думав Сірко, про що згадував, про що йому беззвучно шепотів, — не сказав. Сидів — ніби заснув, а підняв голову, коли до берега залишилося не більше двадцяти кроків і кораблик готувався врізатися у піщаний берег.

— Невже мерці повставали?! — вигукнув дядько Івась.

І справді: від руїн фортечної стіни поспішали озброєні люди.

— Матка Боска! — вигукнув здивований пан Дзевульський. — Та це ж ясновельможний пан комісар. І пан Ружинський з ним.

— У тому недомірку впізнаю нашого давнього знайомця Сича! — не менше здивований, вигукнув пан Бродський.

— Точно! Сич! Як же це він із ляхами... — здивовано розвів руками пан Ковальський. — Видно, домовленість з Іваном склали в тому Чорному лісі, поки ми в болоті мокли. Ось і завів той Сич пана комісара по наші душі... Як усе це розуміти, Іване?

Не звертаючи уваги на гнів пана Ковальського, Іван Сірко голосно крикнув тим, хто стрімко наближався до кораблика:

— Зупиніться! — І коли всі по команді Якуба Собеського зупинилися, запитав: — Ясновельможний пане комісаре, ти підтверджуєш дане тобою слово?

Повільним кроком Якуб Собеський підійшов до борту.

— Слово, дане в присутності владики Єзекіїля, підтверджую! Ви, брати Звані, можете забиратися під три чорти. І лише на три місяці. Якщо затримаєтеся на підвладних Речі Посполитій землях довше — постанете перед судом за обман і присвоєння чину реєстрових козаків. А ті, кого я не знаю?

Піднявся з лави Богдан, і Сірко, вказавши на нього рукою, урочисто виголосив:

— Це відомий тобі, ясновельможний пане комісаре, Богдан, син Михайла Хмельницького...

— О! Як же це тобі вдалося?.. Але зараз це не має значення... Ласкаво просимо на землі Речі Посполитої, Богдане Хмельницький. Славна кров тече у твоїх жилах. Нехай вона з честю послужить на благо Вітчизни, задля слави короля і Господа нашого. Про того старого козака не питаю. Не знаю, які за ним провини... А дівчина?

— Це Ганна. Моя наречена, якщо вона того забажає. Де я ще знайду таку Божу красу і таке завзяття козацьке?.. Багато ми витерпіли в тому Стамбулі і в дорозі разом, тепер і по життю разом підемо, — низько вклонився дівчині Богдан, а потім так само низько вклонився ясновельможному панові комісару.

Здається, від тих слів здригнувся Іван Сірко. Але тут-таки потягнувся і розправив плечі. Потім, струснувши головою, ніби щось проганяючи з неї, простягнув панові Дзевульському... меч Сагайдачного.

— Ну, здається, і все. Ось, пане Дзевульський, як і домовлялися в Стамбулі, меч. Нехай зберігається там, де забажає король. У пана комісара досить людей, та й Сич