Теодор Драйзер - Дженні Герхард, Теодор Драйзер

брехала! Вона намагалася ще дбайливіше доглядати його, але це навряд чи було можливим. А Герхардт після цього примирення зробився немов щасливішим і спокійнішим, і вони провели разом немало хороших годин. Одного разу він сказав їй:

— Ти знаєш, я відчуваю себе зовсім хлопчаком. Коли б не ломило кісток, то, здається, я б пішов у танець на траві.

Дженні посміхнулася й схлипнула.

— Скоро тобі стане краще, тату, — сказала вона. — Ти одужаєш. Тоді ми з тобою поїдемо кататись.

Вона знову порадувалася тому, що завдяки їй Герхардт у свої останні роки не знав злиднів і турбот.

Лестер був уважний і привітний до старого. Кожного вечора першим його питанням було: «Ну, як він сьогодні?» — і ще до обіду він неодмінно заходив на кілька хвилин до кімнати старого.

— Вигляд у нього нічого собі, — повідомляв він Дженні. — Він, на мою думку, ще поживе. Ти не турбуйся.

Веста також проводила багато часу з дідом, до якого ніжно прив’язалась. Вона вголос учила уроки в його кімнаті, коли це йому не заважало, або, залишивши двері до його кімнати відчиненими, грала йому на роялі. Лестер подарував їй гарну музикальну шкатулку, і Веста іноді заводила її у Герхардта в кімнаті. Бувало, що йому в тягар були всі, крім Дженні, йому хотілося залишитися на самоті з нею. Тоді вона тихенько сиділа біля нього з рукоділлям. Вона розуміла, що скоро, скоро настане кінець.

Вірний собі, Герхардт обдумав усе, що треба буде зробити після його смерті. Він побажав, щоб його поховали на маленькому лютеранському кладовищі тут же, на Південній околиці, і щоб панахиду служив улюблений пастор з тієї церкви, до якої він завжди ходив.

— Нехай усе буде просто, — сказав він. — Надінете на мене чорний костюм і мої святкові штиблети, і галстук чорний, шнурком. Більше мені нічого не треба. Так буде добре.

Дженні просила його не говорити про такі речі, але йому це давало задоволення. Одного разу годині о четвертій дня став він надзвичайно кволим. Дженні тримала руки батька, стежачи за його важким диханням, разів зо два він розплющив очі й посміхнувся до неї.

— Я не боюся смерті, — сказав він. — Я зробив, що міг.

— Не треба говорити про смерть, тату, — простогнала Дженні.

— Однаково кінець, — сказав він. — Ти була добра до мене. Ти хороша жінка.

Це були його останні слова. Біля п’ятої години його не стало.

Спокійний і ясний кінець цього важкого життя глибоко вразив Дженні. В її доброму, чулому серці Герхардт жив не тільки як батько, але й як друг та порадник. Тепер він з’явився перед нею в своєму справжньому вигляді — чесний, працьовитий німець, який усі сили поклав на те, щоб виростити родину й прожити безгрішне життя. Дженні була найважчим його тягарем, але він так до кінця і не взнав усієї правди про неї. Вона думала про те, де ж він тепер, чи знає, що вона йому збрехала. І чи простив він її? Адже він сказав, що вона — хороша жінка.

Всім дітям послали телеграми. Басс відповів, а наступного дня приїхав і сам. Інші телеграфували, що не можуть приїхати, і просили сповістити про все докладно. Дженні написала їм листи. Лютеранський священик прочитав над небіжчиком молитви і домовився про день похорону. Влаштувати його було доручено товстому самовдоволеному агенту з бюро похоронних процесій. Зайшов дехто з сусідів, як там не було, не всі вони порвали знайомство з цим домом. Похорон відбувся третього дня. Лестер разом з Дженні, Вестою і Бассом попрямували до збудованої з червоної цегли лютеранської церковки й мужньо прослухав довгу проповідь про блаженство потойбічного життя, досадливо щулячись при згадці про пекло. Басс також нудився, але поводився, як належало. Герхардт вже давно став для нього чужою людиною. Тільки Дженні щиро оплакувала батька. Перед нею проходило все його життя — довгі роки, сповнені турбот і злиднів, той час, коли він ходив по домівках пиляти дрова, і коли жив на горищі над фабричним складом, убогий маленький будиночок на Тринадцятій вулиці, нестерпні дні на Лоррі-стріт у Клівленді, все горе, заподіяне йому гріхами дочки й смертю дружини, його ніжні турботи про Весту; і нарешті — ці останні тижні перед смертю.

«Він був дуже добрий чоловік, — думала Дженні. — Він так хотів, щоб усе було найкраще».

Коли заспівали гімн «Господь нам сила і оплот», вона заридала.

Лестер потягнув її за рукав. Він був глибоко схвильований.

— Не можна ж так, — прошепотів він. — Подумай про інших. Я не можу бачити твоїх сліз, здається, зараз встану й піду.

Дженні стихла, але відчувала, як рвуться останні видимі нитки, що зв’язували її з батьком, і серце її обливалося кров’ю.

На лютеранському кладовищі, де Лестер дав розпорядження купити місце, просту труну спустили в могилу й засипали землею. Лестер задумливо поглядав на голі дерева, на суху, побурілу траву, на розриту лопатами буру землю прерії. Кладовище було убоге, бідне — останній притулок робочої людини, але коли Герхардт хотів, щоб його поховали саме тут, отже так і треба. Лестер вдивлявся в худе, тямуще обличчя Басса і вгадував, які плани той будує на майбутнє. Чомусь йому здавалося, що в Басса успішно пішла б тютюнова торгівля. Він бачив, як Дженні витирає почервонілі очі, і знову говорив собі: «Так, це дивовижно». Почуття її було таке щире й сильне. «Хороша жінка — це непояснима загадка», думав він.

Всі разом вони поверталися додому запорошеними, вітряними вулицями.

— Дженні надто близько приймає все до серця, — сказав Лестер. — Дуже вже вона вразлива, от життя і видається їй похмурішим, ніж воно є насправді. В усіх у нас свої прикрості, у кого більше, у кого менше, і треба з ними якось справлятись. Невірно, ніби одні люди набагато щасливіші від інших. Турбот на всіх вистачає.

— Що ж робити, — сказала Дженні, — коли мені так шкода деяких людей.

— Дженні завжди була вразлива, — вставив своє слово Басс.

Він увесь час думав про те, яка Лестер чудова людина, як багато вони живуть, якою знатною дамою стала його сестра. Видно, він свого часу не зрозумів, що вона собою уявляє. Як дивно трапляється в житті, — адже ще зовсім недавно він вважав, що Дженні ні до чого непридатна і життя її безнадійно втрачене.

— Ти все