Джойс Кері - Улюбленець слави, Джойс Кері

випадках залагодити справу. Крім того, я добре пам'ятала тезу, якою Честер керувався у стосунках з людьми,— як у приватному житті, так і в політиці: «Забудьмо минуле й почнімо все спочатку». Якось я чула, він кинув комусь напівжартома: правила гри у політиці такі ж, як на біржі — «облиш невигідну справу» і «важливий лише сьогоднішній курс акції»,— іншими словами, він ладен пробачити кожного, хто може бути йому корисний.

Та я помилилась. Не врахувала зміни, що відбулась у Честерові після скандалу (який поселив у ньому страх за своє становище, подвоїв підозріливість і бажання надійної підтримки) та його «релігійного оновлення»; у ньому з'явилась якась неврівноваженість, знетямленість, що їх ми з Томом сприйняли спочатку тільки як «ламання». Я не подумала про те, що попри всю свою любов до пози та гучної фрази Честер справді кохав мене. Тут він нічого не міг із собою вдіяти. Ось чому моя «підступність» так його вразила,— він ніколи не міг мені цього подарувати. Треба ж було статися, щоб усе це трапилось у такий складний для мене й для Тома час!

82

Іноді Честерові ставлять на карб, що він нібито вбив у Томовій душі єдиний значний інтерес, найбільшу Томову зацікавленість, заборонивши йому й думати про театр. Та хто ж міг знати, що закоханість у сценічне мистецтво стане для Тома його «єдиною пристрастю»? Хлопчикові минуло тоді вісімнадцять. І Честер не різав по живому. Навпаки, він пішов зі мною на репетицію п'єси Стріндберга, і, скажу вам одверто, побачене там ошелешило не тільки його, а й мене. Якась графиня «віддається» конюхові, а потім кінчає життя самогубством. Коли ми, нарешті, вийшли звідти, Честер сказав, що ніколи не повірить, ніби цей Стріндберг «чогось вартий», та ще й у наші жахливі часи, коли цивілізацію підкопують зусебіч.

Але й того вечора Честер діяв дуже розумно. Коли Том повернувся додому, Честер визнав, що вистава його схвилювала, хоча він, признатися, ніяк не добере, чому цього Стріндберга вважають значним драматургом.

— Бо він пише правду,— пояснив Том.— І нічого не боїться.

Честер, який перед тим довго міряв кроками кімнату, спершу ніби задумався, але зразу ж заперечив, що так можна сказати і про Кріппена (відомого на ті часи вбивцю), і перш ніж Том устиг на нього образитись, додав із співчуттям у голосі:

— Але я у таких справах звичайний міщанин, нічого не тямлю. Поясни мені, будь ласка, у чому саме цей Стріндберг великий.

Том почав довго й плутано говорити про реалізм, про чесність митця, про необхідність спуститись на землю, про форму й самобутність вияву,— одне слово, виклав усе, що складало євангеліє для Трайбів. Честер слухав його з неослабною увагою, ніби говорячи при цьому всім своїм виглядом: «Так-так, зараз ми дійдемо до суті...»

Честерові на той час виповнилося п'ятдесят три роки, він уже геть посивів, а обличчя,— щоправда, й досі рум'яне та свіже,— прорізали глибокі зморшки. З першого ж погляду на нього ні в кого не лишалося сумніву: ця людина прожила життя у відчайдушній боротьбі за свої переконання і звикла брати на себе тягар відповідальності.

Говорячи про високе мистецтво солдатові, який боронить і себе, і життя інших людей, не так уже й легко знайти переконливі слова, але Честер почував себе на ту мить саме таким передовим бійцем, і це визначило хід їхньої розмови. Невдовзі Том почав збиватися з думки й нарешті зовсім заплутався. До того ж, коли говорити відверто, бідолашний так «обтрайбився» (вираз тітоньки Леттер), що й на краплю не сумнівався у справедливості всіх отих нісенітниць про мистецтво, яких йому наплели Трайби. Він взагалі навряд чи самотужки замислювався раніше над цими проблемами, і зараз уперше спробував з'єднати все докупи і пробитися до змісту.

Що дужче затинався Том, то співчутливіше слухав його Честер. З якою любов'ю та ніжністю дивився він на Тома! Як роздумливо повторював своє «Так, розумію...»! Проте вже в самому його тоні, терплячому й доброзичливому, було щось таке, від чого всі Томові аргументи ставали незрозумілими й плутаними, якими вони й були насправді.

Нарешті Том остаточно заплутався у тенетах своїх таємничих тлумачень і, почервонівши, раптом випалив:

— Найголовніше в Стріндбергу — його блискуча майстерність,— але ж ти у принципі не віриш у силу мистецтва.

Ясна річ, мій Честер мало не підскочив від обурення і сказав, що, навпаки, він ставить мистецтво дуже високо,— але йдеться про справжнє реалістичне мистецтво. Воно відіграє величезну роль у вихованні людини — розвиває інтелект, ушляхетнює наші почуття. Поза будь-яким сумнівом, Стріндберг теж прагне виховувати людей, поза будь-яким сумнівом, він належить до найвидатніших добродійників людства. Він, Честер, анітрохи не заперечує Стріндберга, він лише хоче його зрозуміти.

Й одразу ж зовсім іншим тоном і з іншим виразом обличчя (ніби злякавшись, що припустився нетактовності) вигукнув:

— Годі! Облишмо суху теорію! Чом би нам не випити перед сном чогось міцненького — пуншу або фірмового крюшону твоєї матінки?

Про Стріндберга більш не було мовлено ні слова. Честер добре відав, де треба ставити крапку. Том не мав жодної підстави ображатись на «втручання в його особисті справи». Звісно, він був трохи сердитий на Честера, але йому було соромно за те, що він сердиться, і я анітрохи не здивувалась, дізнавшись за якийсь тиждень чи два, що Том відмовився від ролі,— пояснивши, що боїться провалити її.

Честер був дуже задоволений, та й мені, признаюся, полегшало, коли я почула цю новину. Адже для нас було б великою прикрістю, коли б у такі важкі для Честера й усієї Англії часи Том залишив університет, промінявши його на якогось там декадента Стріндберга.

Ви можете сказати (і наймолодше покоління охоче це підтримає), що цивілізації споконвіку що-небудь загрожує, споконвіку вона переживає кризи: у всі часи батьки, єпископи й політики твердили й твердять, нібито мистецтву й літературі загрожує декаданс. Так, справді, декаданс — явище поширене, і чимало націй, так само як і їхні мистецтва, переживали свій декаданс. Але в такому випадку мусить же він десь щоразу починатися! Це правда, що Честер