Іван Іванович Огієнко - ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

правопис складається головним чином на основі двох засад: історично-етимологічної та фонетичної — цебто, з одного боку пишуть так, як писали в старовину, а з другого — пильнують цей правопис по можливості пристосувати й наблизити до живої вимови. Незабутня "руська трійця" в "Русалці Дністровій" 1837 року рішуче заявила: "Пиши, як чуєш, а читай, як видиш", і до осягнення цього гасла весь час прямує український правопис. Прямує, але ще не дійшов до нього. В більшій своїй частині український правопис дійсно фонетичний, але й елементів історично-етимологічних в нім немало. Так, зазначу хоча б напис -ться в дієсловах, хоча жива мова знає тільки -цця, -ця чи -ся; пишемо земля, хоч вимовляємо зимля; пишемо з жінкою, з школи, з собою, а вимовляємо: ж жінкою, ш школи, c собою й т. ін. Треба, правда, додати, що на світі немає правопису, який був би цілком фонетичний; не забудьмо й того, що кожний фонетичний правопис, коли його довго не міняти, стає поволі правописом історично-етимологічним, бо ніякий правопис не в силі догнати змін живої мови. Крім цього, при великому дробленні нашої мови на окремі говірки цілком фонетичний правопис і неможливий; фонетики можна вживати тільки такої, яка буде зрозумілою для більшості українських говорів.

Історія нашого правопису, як і історія розвою літературної мови, ясно показує нам, що вони для недержавного народу завжди були й є укладом двох сил у країні: наукових і політичних. Було так за давніших часів, ще виразніше стало за часів наших.

ЛІТЕРАТУРА

Хто хоче докладно довідатися про історію правопису, нехай читає: Проф. І. Огієнко. Історія українського правопису // див. "Нариси з історії української мови". 1927 р., с. 1-22; Проф. О. Синявський. Коротка історія українського правопису // "Культура укр. слова". 1931 р., с. 93-112; А. Є. Kpимcький. Про правописну конференцію // "Зап. ВУАН". 1927 р., т. XII, с. 357-364; Його ж. Нарис історії українського правопису // "Зап. ВУАН". 1929 р., т. ХXV, с. 175-186.

Див. також:

Український правопис. Київ, 2012.

Енциклопедія «Українська мова». Реформи алфавіту і графіки.

Енциклопедія «Українська мова». Правопис.

Тематична добірка «Мовознавство»

XIX. УКРАЇНСЬКЕ СЛОВНИЦТВО

Українське словництво* розпочалося ще за глибокої давнини й завжди мало практичний характер. Початки т. зв. Азбуковників відомі в нашій літературі ще з XIII віку — це були вияснення головно імен Біблії, уложені в поазбучному порядкові, звідки й назва Азбуковник.**

Крім Азбуковників, в давнину відомі були ще т. зв. Алфавіти, що своїм змістом звичайно однакові з Азбуковниками, — вони давали "толкованіє иностранныхъ рЂчей, иже обрЂтаются во Святыхъ Книгахъ непереложены на русскій языкъ". Правдивіше — це були енциклопедії різного знання свого часу, в яких даються вияснення чужих слів, а також вияснення історичні, географічні, зоологічні, граматичні й ін. До деяких московських Алфавітів було внесене пояснення українських слів за Словником Лавріна Зизанія 1596 р.***

* Про розвій українського словництва див. праці: Борис Грінченко. Огляд української лексикографії, Львів, 1905 р., "Зап. НТШ", т. 66. Іван Огіенко. Огляд українського язикознавства // "Зап. НТШ", 1907-1908 рр., т. 79-80.

** Лавровський в "Учен. Зап. 2 отд. Академії Наук" (т. VII, в. 2) дав "Толкованіє неудобъ познаваемымъ річамъ" XIII віку. Сахаров у своїх "Сказаніях" (т. II) дав Азбуковника 1431 року. *** Див. мою працю "Український словник в Алфавиті XVIІ-го ст., 1950 р.

Українські книжки так сильно були поширені по Московії в XVI-XVIІ віках, що стали потрібні й словники до них, і в цих Алфавітах українські слова попали в число "иностранныхъ рЂчей". Це був перший українсько-російський словник.

Коли в половині XVI віку мови церковна й літературна розірвалися й завмерла (але не вмерла) сама ідея, що літературною мовою мусить бути мова церковна, то знання церковної мови почало потроху маліти, а це й викликало в нас відповідне словництво. Так, року 1596-го появився "Лексись сирЂчъ реченія, въкратьцЂ събранны, и из словенскаго языка на простый рускій діялектъ истолкованы" Лавріна Зизанія — це невеликий словничок на 34 листочки, в якому церковнослов’янські слова були пояснені живою українською мовою.*

* Цього Зизанієвого Лексиса передрукував (з багатьма помилками) М. Возняк у 102 томі "Записок НТШ" 1911 р. Фотографічне видання з цього недокладного видання зробив 1946 р. Я. Рудницький.

Року 1627-го в Києві вийшов "Лексиконъ словено-росскій и йменъ толкованіє" відомого києво-печерського архітипографа Памви Бepинди († 1632). Це вже поважний словник на 475 шпальт, але з тим самим завданням: пояснення простою українською мовою церковнослов’янських слів та різних власних імен. У передмові до словника Беринда розповідає про великі перешкоди, які він мав у своїй праці від впливових осіб, що були проти вживання простої мови. Бериндин словник мав поважне практичне значення по всіх православних землях і року 1653-го вийшов у Кутейні другим виданням, а в Румунії був перекладений на румунську мову.

Але все це були словники, що пояснювали церковнослов’янські слова. Нарешті, в другій половині XVII віку складений був і словник простої української мови, в якому слова пояснювались церковнослов’янською мовою; це була "Синоніма славеноросская". Рукопис Києво-Печерської лаври, на 185 аркушів, твір якогось її вченого монаха. На жаль, словник цей виданий свого часу не був.*

Коли розпочалося з "Енеїдою" 1798 року їв. Котляревського нове українське письменство, розпочалися й окремі українсько-російські словники, звичайно при якихсь українських творах, на кінці їх, де давалися пояснення українських слів. Такі словники йдуть аж до кінця XIX віку. Це, власне, була тільки початкова праця біля того словникового матеріялу, який наступні працівники звичайно завжди пильно використовували. Але це були словники короткі, пристосовані до даної книжки. Ця доба збирання словникового матеріялу закінчилася невеликим самостійним словником: "Собраніе словъ малороссійскаго нарЂчія", Москва, 1823 року, Івана Войцеховича, в якому на 42 с. подано вияснення понад тисячі слів.

По цьому