Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Мати просила, — прогудів позаду Петро.

«Добре хоч власним авторитетом не тисне», — подумав Михайло. Він звик слухатися брата, який аж на дванадцять років був старшим за нього.

Михайло повернувся й сів на ліжко. Мовив тихо, але з притиском:

— Не можу я взяти Оксану заміж. Не можу! Ні її, ні якусь іншу дівчину…

— А в чому річ? — Здається, Петра починали сердити Михайлові слова. — Щось я не зрозумів…

— А що тут розуміти?! Що тут розуміти?! — враз вибухнув Михайло.

Він зірвався на ноги й одним рухом спустив із себе спортивні штани разом із трусами.

― Дивись, бля, дивись! Ти бачиш це?! Бачиш?!

Вигляд У Петра був такий, ніби його чимось важким ударили по голові.

Михайло підтягнув штани.

― Що я з тою Оксаною буду робити?! Що?!

Опустився на край ліжка. Петро також безвольно гупнувся на стілець, який кувікнув під ним од болю. Якийсь час сидів, потупившись.

― Треба випити, — мовив урешті не зводячи очей.

Михайлові пригадалися слова медсестри Люди — вона робила йому перев’язки в кабульському шпиталі. Ця Люда з-поміж жіночої частини персоналу вирізнялася тим, що, навіть зостаючись об’єктом хтивих чоловічих жадань, вхитрялася зоставатися для всіх, включно з капітаном Юрою, «своїм хлопцем».

— Дивні все-таки ви, мужики, люди, — казала вона. — Для вас ваше чоловіче хазяйство головніше навіть від голови. Візьми чередника — половину мозків вибило, а він радий-радесенький норовить тобі під спідницю залізти… Або ампутанти: той без руки, той без ноги, а той і без обох, і, думаєш, вони гризуться тим, як житимуть далі? Де там! Найбільший їхній клопіт — у який спосіб роздобути вісім чеків, бо саме за таку суму телефоністка Рая дає всім підряд… А, не дай Бог, кому пеніса зачепило — все: кінець світу, трагедія, життя немиле…

— А що, і раніше були такі випадки? — поцікавився Михайло.

Перші дні він перебував у глибокій депресії. Лежав, відвернувшись до стіни, відмовляючись від їжі, ні на що не реагуючи й ні до кого не озиваючись; навіть очей не бажав розплющувати. Мало того, що він тепер не зможе бабу впорати, то він ще, як та баба, мусить присідати, щоб висцятися. Проте врешті оця Люда поволі його розворушила. І зараз думка, що не він один зазнав такого катастрофічного приниження, приносила, хоча й невелике, але полегшення.

— За моєї пам’яті, а я тут уже, вважай, два роки маринуюся — ти третій, — відповіла Люда. — Хоча насправді таких більше. Чимало зустрічається поранень, унаслідок яких наступає часткова або повна імпотенція. А от випадки кастрації, звичайно, не такі часті.

—І що вони? — допитувався Михайло.

Люда, схилившись над ним, зосереджено обробляла рану.

— Я ж тобі кажу: кожен думає, що без члена немає життя. Обоє вдавалися до суїциду. Лейтенант вени собі порізав, а хлопчина, такий світленький, як кульбабка був, пробував повіситися… Впевнена, що й тебе такі дурні думки відвідували…

Медсестра відірвалася від роботи, подивилася Михайлові в лице. Її обличчя ховала марлева пов’язка, він бачив лише її серйозні сірі очі. Наразі це були єдині очі, у які він дивився без внутрішнього зусилля, перед якими не комплексував.

— Постарайся оминути цю небезпечну фазу, — продовжила Люда. — Тебе все одно врятують, тільки зганьбишся, бо це малодушність, а в самому твоєму пораненні немає нічого ганебного…

Михайло помовчав, осмислюючи почуте.

— А хіба для вас, жінок, наше чоловіче хазяйство нічого не значить? — повернувся до того, з чого вона розпочала.

— Не це головне, — запевнила Люда. — Коли любиш, то все решта не має значення…

Михайло дозволив собі їй не повірити. Усім відомо, що Юра, капітан-десантник, залазить на неї при першій-ліпшій нагоді. Хоча, цілком можливо, що Люда кохає свого капітана не тільки за це. Взагалі-то вона особлива. Якось цей Юра застав Михайла в перев’язочній. Побачивши його рану, не втримався від коментарів:

— Та тут трохи ще розколупати тебе — й трахати можна буде.

Завжди врівноважена й привітна Люда враз змінилася в лиці. Рвучко повернулася до свого коханця.

— Вали звідси!

Із несподіванки той знітився. Винувато пом’явшись, мовчки вийшов. Люда квапливо, щоб приховати свій гнів, почепила пов’язку.

— Не звертай уваги, це він так висловлює радість, що таке не з ним трапилося… Його самого зі шматків зібрали, кільканадцять метрів швів… Він із великої халепи вибрався і духом не надломився, а тут, мабуть, злякався, побачивши таке…

Після цього Михайло перестав ображатися на умисні й мимовільні кпини та жарти, якими розважався шпитальний контингент. Він уже не потребував співчуття чергової медсестри Томи, котра також підтримувала його, але по-своєму:

— Чого ти їх слухаєш?! Чого ти їх терпиш?! — Скоромовкою говорила Тома. — Ти он який здоровенний, надавав би їм, надавав би, щоб другий раз писка не розпускали…

—І що, у мене після цього пісюн виросте? — спокійно запитав Михайло.

А капітан виявився правильним мужиком — вибачився, і не западло йому було.

— Я десь читав, — говорив він, нервово смикаючи щокою, лінія його носа різко окреслювалася, — що чоловік доти залишається мужчиною, поки в нього ворушиться хоча б один палець.

Був слов’янином, але проглядалося в ньому щось кавказьке, неприборкане. Шугав хижим оком.

— Поки я воював, від мене дружина пішла, заміж за іншого вийшла… Думав, капець, життя по швах розлазиться… А тут ще в цю м’ясорубку потрапив, так мене перекроїло, у рот йому ноги, що кінці з кінцями не сходилися. До туалету не міг вийти, в утку пісяв… Кому я такий потрібний? І тут Люсю зустрів… Життя тільки починається, солдате!..

Залишив у Михайла на тумбочці пачку цигарок.

Люда завершила перев’язку. Михайло встав із тапчана й обережно підтягнув штани. Перед тим, як вийти з кабінету, запитав:

— А ти