Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

берег та віддаси тамтешньому вашому очільникові. Скажеш, що то є мій особистий подарунок…

— А може, не треба цього робити? — засумнівався Іван Виговський.

— А мені така витівка навпаки подобається, — підтримав хана Юрій Немирич. Звісно, того дня генеральний писар бився пліч-о-пліч з гетьманом, бо неодмінно хотів долучитися до реалізації плану розгрому війська загарбників, у найменших дрібницях розробленого під час перебування в Шаповалівці.

Відправивши «даруночок» князеві Трубецькому й порахувавши трофеї, союзники зайнялися наведенням тимчасової переправи — адже треба було покінчити з другою частиною московитського війська. Та коли під вечір перейшли на лівий берег Соснівки, з’ясувалося, що битись немає з ким: налякані кривавим дарунком — відрубаною головою князя Пожарського — і зрозумівши, що половина їхнього війська (переважно добірна кіннота) безславно загинула, князі Трубецькой і Ромодановський терміново зняли з Конотопа облогу й прискореним маршем попрямували на північний схід, у бік кордону з Московією.

Зрозумівши значення раптової втечі супротивника, Григорій Гуляницький ледь устиг вивести своїх козаків за ворота, щоб зчепитися бодай з ар’єргардом відступаючого війська, де пленталась артилерія. Не забув пан полковник і про обоз: адже там московити везли добро, награбоване по всій Гетьманщині… Своє треба назад повертати, аякже!

Наступого ж дня Іван Виговський на чолі переможного козацького війська урочисто в’їхав до Конотопа, нарешті позбавленого тривалої облоги.

Разом з гетьманом вулицями звільненого міста їхали генеральний писар Юрій Немирич і Переяславський полковник Тимофій Цецюра. Обидва брали участь у славетній Конотопській битві. Й обом судилося стати головними дійовими особами справжньої трагедії, що невдовзі розігралася на теренах Гетьманщини.

Глава 15
Куш сріблом, куш міддю…
Переяслав, липень 1659 року

Теплим літнім ранком на головній міській площі вирував ярмарок. Строкате людське море повільно розтікалося уздовж широких базарних рядів. Все розмаїття товарів змішалося в різнобарвному райдужному калейдоскопі. На базарній площі височіли гори яблук, сливові й ягідні розсипи, плетені стіни з кошиків і вигадливі замки з різнокаліберних діжок… Трохи далі — рибний ряд: риба свіжа, солона, в’ялена так і вилискує лускою на сонці. Тільки глянь!.. Збоку примостився замурзаний хлопчина, який намагався розкласти на приступці свій товар — живих раків, що розповзався під руками.

Далі — молочні ряди, заставлені мисками й горщиками з білосніжним молоком, вершками, сирами.

Ковбасні ряди: смачні низки і кільця, тельбухи й величезні окости, язики й голови викладені акуратними рядками. А сало, смачнюще сало!.. При одному лише погляді на нього аж слинка тече! Свіже, солоне, прокопчене в червоному або чорному перці, або з часничком… Ошатно вдягнені пишногруді селянки голосно підкликали покупців, ненав’язливо демонструючи себе і свій товар. Як же у такої красуні та й не скуштувати шматочків смачненької ковбаски, спритно відрізаний спеціально для тебе на пробу, а потім не замислюючись купити у неї пару кавалків шинки або ж кільце домашньої кров’янки!..

От саме у цьому веселому місці до полковника Цецюри і причепився, немовби той кліщ, цей брудний обірванець-прочанин Методій — високий і худий пройдисвіт з невеличкою торбинкою за плечима. І згинався він під вагою цієї торбинки, начебто верба плакуча над водою. А що вже про себе тільки не розповідав!.. Вірніше, говорив звичайні речі, але як дивно!.. Мова його нагадувала доповідь професійного вояка: чітка, з усіма подробицями…

Чим довше прочанин ходив за Цецюрою, тим краще пан полковник розумів, чому Методій приліпився саме до нього, а не до якоїсь особи духовного звання Михайлівської церкви[64]. Прочанин пояснював свою причепливість досить просто: мовляв, чув від людей, що Тиміш Цецюра родом з Валахії — от і вирішив дізнатися, як у тих далеких землях справи зі святими місцями?..

Зрештою, Цецюрі набридли нудотні просторікування прочанина, і він мовив доволі сухо:

– І все ж таки скажи, людино Божа, чому мені спокою не даєш?

— Я хотів довідатися у вас, пане полковнику, про Верзерештський монастир[65]…

— Щось я не чув про цей монастир, — спокійно парирував Тиміш.

— Ти не чув, пане полковнику, зате я нещодавно побував на руїнах славетного Верзерештського монастиря, тоді…

— Тоді скажи мені нарешті правду, чоловіче Божий.

Прочанин посміхнувся якось дивно, зміряв пана полковника оцінюючим поглядом і заговорив набагато тихіше, майже зашепотів:

— Отже, розкусив ти мене. Що ж, Тимофію, привіт тобі від дяка Дементія