Тимур Іванович Литовченко - Фатальна помилка

не дозволити полковнику Гуляницькому і його людям навіть носа за міський палісад висунути…

Все складалося дуже вдало. Можна сказати, якнайкраще! Московити тріумфували, відчуваючи близьку перемогу.

Конотоп, 30 червня 1659 року

На честь зняття облоги щосили дзвонили усі дзвони, що тільки були у місті. Уперше за останніх сімдесят днів ворота розчахнулися добровільно, щоб прийняти своїх героїчних визволителів на чолі з гетьманом Іваном Виговським. Хоча ще позавчора…

…Зранку 28 червня московити перейшли до виконання плану, виробленого й ухваленого напередодні на невеличкій нараді: боярин Семен Пожарський повів своїх комонників[62], щоб розтерти на порох чубатоголових боягузів разом з їхнім нікчемним ватажком. Але переправити тридцять тисяч кінноти по невеличкому місточку (та ще й єдиному на всю околицю) — завдання не з легких. Тож переправа зайняла мало не півдня. А доки знов пошикувалися на правому березі Соснівки, доки почали обережно рухатися вперед, за допомогою розвідників переконуючись у відсутності засідок у кожному зустрічному гайку, почало потроху сутеніти. Отже, у той самий день ніяких нових сутичок не сталося.

Утім, одна дуже важлива подія, що безпосередньо вплинула на долю десятків тисяч людей, відбулася саме тієї ночі — просто ні Семен Пожарський, ані будь-хто з його комонників навіть не підозрював про це! Хоча вирішувалися при цьому саме їхні долі: Степан Гуляницький (брат Григорія Гуляницького, славетного оборонця Конотопа) на чолі п’яти тисяч козаків прослизнув за спиною у московитів (непомітно, потайки, гайками-гайочками) до берега Соснівки. Скориставшись сутінками, козаки розібрали єдиний на всю околицю міст, після чого загатили у декількох місцях річище.

Обурена раптовим виникненням штучних перешкод Соснівка розлилася. Земля обох річкових берегів, як під час весняної повені, почала насичуватися вологою й поволі перетворюватися на справжнє болото. Сам же Степан Гуляницький розташував своїх людей уздовж річкового берега та в очікуванні ранку наказав добре замаскуватися, а потім відпочивати.

На світанку, щойно розвиднілося, передові позиції московитів були атаковані козацьким загоном, яким і тепер командував особисто гетьман Виговський. Очільник загону Семен Пожарський побачив у цьому знак долі. Адже це його дядько Дмитро Михайлович колись обезсмертив власне ім’я, врятувавши Москву від польської навали — що ж, тепер настає зоряна мить Пожарського-небожа! В усіх подробицях уявляючи, як він насадить на спис закривавлену голову козацького ватажка й повезе почесний трофей від міста до міста, щоб уся Гетьманщина знала, хто тут найвправніший воїн, боярин Семен Романович коротко наказав:

— Порубати всіх! Уперед!!!

Перебіг жорстокої битви спочатку нагадував позавчорашній наскок козаків на головний табір московитів: спочатку чубатоголові билися мужньо, потім здригнулися й почали дуже повільно відступати… відступати… відступати… Аж до самого укріпленого містечка Соснівки — «сухопутного тезки» річки, що протікала поблизу. Тут на московитів чекала перша несподіванка у вигляді свіжих, раніше не задіяних загонів піхоти й кінноти.

Але не встигли вони оцінити нову ситуацію, опинившись на околицях Соснівки, як у небо злетіло кілька стріл, обмотаних підпаленим клоччям. Не минуло й кількох хвилин, як на лівий фланг московитського загону налетіла стрімка татарська кіннота. Второпавши, що нібито «боягузливі» чубатоголові козачки були всього лише ласою принадою, насправді ж заманювали їх у пастку, де на них чекало набагато чисельніше зведене військо, Семен Пожарський віддав наказ негайно відступати.

Московити кинулись назад — і несподівано для себе наскочили на п’ятитисячний загін Степана Гуляницького!!! А ці вояки звідки взялися в самісінькому тилу?! Як чубатоголові телепні спромоглися проскочити туди, де їх навіть бути не могло?!

Тепер московитів охопила справжня паніка. Вони кинулися урозтіч. Та навіть ті, хто, уникнувши гострих шабель і списів, таки прорвалися до річкового берега, врятуватися не зуміли: міст через Соснівку загадковим чином зник, сама ж річка чомусь розлилася, немовби у весняну повінь, а земля під ногами перетворилась на суцільне болото, у якому загрузали коні й борсалися люди… яких безборонно розстрілювали козаки — з рушниць, татари — з луків… Щоб не загрузнути в болоті самим, останні вважали за краще пристрелити чергового московита, а не забирати його в полон як ясир. Тому загиблих було багато, надзвичайно багато!..

Тих, хто встиг здатися на милість переможців, зібрали на сухій місцині. Тут було багато московитської знаті: Бутурлін, Куракін, Львов, Ляпунов, Скуратов… Усі вони були спроможні заплатити за своє звільнення щедре відступне, й козаки разом з татарами задоволено потирали руки.

Ймовірно, викуп вимагали б і з князя Пожарського, проте він відмовився ставати на коліна перед самим Мехмедом IV Гераєм — кримським ханом, який особисто очолив атаку своїх вершників під час сьогоднішнього флангового удару. Більше того, роздратований фатальним невезінням Семен Романович плюнув ханові в очі й вигукнув:

— Ніколи московський боярин не стоятиме на колінах перед нечистим магометанським псом!..

Наступної ж миті у повітрі сяйнула крива шабля, й голова непоштивого боярина покотилася по землі.

— Він не вмів програвати, не шанував супротивника. Так поводиться не воїн, а м’ясник[63]. Втім, усі вони лише м’ясники… Тож нехай стануть рабами ті, хто вижив! — наказав Мехмед Герай, витираючи закривавлений клинок об одяг щойно вбитого боярина. Потім додав, вказуючи на одного з бранців: — А тобі сьогодні пощастило. Ти зараз візьмеш голову цього негідника, відвезеш на лівий