Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Схоже, йому і цього разу пощастило: смерть вперто оминала молодого отамана. Тіло і голова страшно боліли, але повіки розплющувалися, хоч і з великим скрипом. Видихнув. Здивувався, чому нікого з товаришів немає поруч, адже вони завжди в таких випадках намагаються врятувати його, привести до тями…

Іван поволі порухав пальцями, так само поволі став підводитися. Надворі світало. Звуків бою поруч чути не було, зате вони перемістилися у місто. Схоже, атака Швачки з іншого флангу дала свої результати.

Гаранджа з Моторним сиділи недалеко, поопускавши свої чубаті голови.

– Гей, браття, я знову живий, – хрипло мовив їм отаман.

Вони поглянули на нього, тоді знову відвернулися.

– Ми й не сумнівалися, – лише буркнув Гаранджа.

Що це з ними? Левченко підвівся і, тримаючись за поперек, пошкандибав до них.

Вони сиділи над Борщиком. Над його тілом. Очі товариша були закриті червоною китайкою.

– Братику! – скрикнув Левченко і впав перед мертвим товаришем на коліна. – Та як же так?

Іван сів над мертвим товаришем, не знаючи, що далі має робити.

– Ви падали разом. Ти ото – здоровий, а от Петро…

Це мовив Гаранджа, обпікаючи спину Левченка гарячим поглядом.

– Його смерть не буде даремною, присягаюся вам, – відповів отаман.

– Це ти винен! Його кров – на твоїх руках!

Гаранджа сказав ці слова тихо, однак вони боляче кольнули Левченка. Отаман спершу хотів відповісти, однак не зміг – так і залишився стояти навколішки. Гаранджа продовжив:

– Нам потрібно було зробити вигляд, що ми атакуємо, ти ж насправді повів нас на стіну.

У відповідь – знову мовчанка.

– Ти, Іване, став одержимий своєю помстою. Так не може бути!

…

– Я йду до Швачки. Ти зі мною, Федю?

Моторний не відповів. Постоявши мить, Гаранджа пішов. Левченко так і продовжував стояти на колінах. Моторний зітхнув, присів біля нього і поплескав по плечу…

Після бою за Фастів полк Микити Швачки розділився. Сам отаман з більшістю коліїв залишився у місті: він планував зібратися з силами і знову піти на Білу Церкву, та цього разу здобути її. Отаман поділив своє військо на курені, призначив курінних отаманів. Також до міста з околиць почали стягувати шляхту й жидів. Отаман їх наказав судити. Винних тут же страчували. Жінок і дітей Швачка наказував вихрещувати у православ’я і відпускати. Також отаман здійснив кілька судів над деякими гайдамацькими ватагами, які не побажали визнати його владу і грабували простий народ.

Друга частина війська швидкими летючими загонами розбіглися по околицях, щоб добивати панів та скликати до війська охочий люд.

По околиці пішла новина, що із заходу сунуть ляхи, що вони вже карають народ в околицях Радомишля. Швачка скликав отаманів на пораду.

– Кажуть: там сам Воронович орудуює. Впізнати орла по польоту, а зрадливого собаку по звичці кусати ззаду. Пан регіментар завжди був хоробрим перед беззахисними жінками чи монахами, що не могли йому дати опору. А від нас утікав, пам’ятаю, з Мотронинського, як побитий пес. Шкода, що не вдалося тоді дістати. Що ж тепер робити будемо, панове? Не гоже покидати своїх людей панам на поталу.

Так говорив Швачка в оточенні своїх отаманів та значних козаків. Відповів йому Андрій Журба.

– Воно то так, Микито, та сили розпорошувати не можна. Пани міцно засіли в Білій, москалів нечистий приніс, не знати чого ждати. Мусимо стягнути сили, зібрати в один кулак. Крім того пани можуть навмисно нас виманювати, щоб погромити поодинці.

На цю мову відповів Бондаренко:

– Годі тобі, Андрію, там гинуть наші брати, земляки мої. Сам я з Грузького, люди свої там, а пани, кажуть, у Пашківці та Бихові «хазяйнують». Дозвольте, панове отамани, візьму з собою кілька сотень та виб’ю паноту звідти – і людям добре, і нам не убуде.

Заперечувати ніхто не став. Сам Журба, хоч і сопів, наче ковальський міх, проте також не сказав слова супротиву.

– Чи всі згодні? – запитав ще раз Швачка.

– Нехай буде так.

Колії Бондаренка збиралися в похід. Не брали тяжких обозів – мали швидко вертатися. На збори багато часу не потрібно було – кілька годин, і гайдамаки суворо виїжджають з міста, без пісень та довгих проводів.

Замикав гайдамацьку колону Іван Левченко зі своїми хлопцями. Гаранджі і Борщика з ними вже не було. Моторний курив люльку і суворо дивився вдалечінь, притримуючи рукою шаблю біля боку. Раптом ледь здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за стремено.

– Ти чого? – гукнув він дівчині, котра щосили трималася його за чобіт.

– Порятуйте, паночку.

– Та чого ти справді? – Федір навіть трохи розгубився. – Хто це наважився ображати таку красунечку?

Дівчина навіть тепер не відпустила його чобота.

– Не мене – батька. Гайдамаки, себто панове козаки, хочуть його замордувати.

Тільки тепер до Федора дійшло, він спохмурнів.

– А він жид?

– Євреї ми бідні, паночку, ніколи зла нікому не робили. Я під