Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

Мартиненка, Володимира Завойського та інших.

Основну інформацію дістаємо із книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму»: наприкінці серпня 1965 року Гриня заареш­тували, а у березні 1966 року на закритому засіданні Київського обласного суду засудили до 3 років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації.

«Враховуючи цілковите визнання «вини» та привселюдний виступ з каяттям і засудженням однодумців, Верховний Суд УРСР замінив покарання на умовне», — писав Чорновіл про Гриня.

Що це було за «цілковите визнання вини», встановити складно. Кілька свідчень знаходимо в інтерв’ю розповсюджувачів самвидаву, заарештованих під час того самого серпневого «покосу» 1965 року.

«Під час очних зустрічей виявлялося, що Завойський, чи Мартиненко, чи Гринь — вони розказували так, як було, — згадував Іван Русин, відомий дисидент, правозахисник, учасник руку шістдесятників. — Я не можу сказати, що вони «кололися» — вони просто вважали, що так треба сказати, що то не є «крамола», але вони в якійсь мірі збивали з пантелику інших людей, які кажуть, що ні, а тут раптом він каже, що так».

Так чи інакше, після заміни покарання на умовне і звільнення Микола Гринь був поновлений на попередній роботі в Інституті геофізики АН УРСР на посаді не старшого, як до арешту, а молодшого наукового співробітника.

В інституті відбулися збори, на яких мали публічно засудити Миколу Гриня та Володимира Завойського. Як пригадував Завойський, «кагебіст виступив і почав говорити про загрозу буржуазного націоналізму і вже не пригадую про що. Потім викликають Гриня, щоб він каявся прилюдно — для них це було найважливіше. Гринь намагався говорити щось на своє виправдання. […] Дійшла черга до мене. Парторг питає: «Где Завойский?» А я сиджу. «Завойский, идите сюда!» Я сиджу не піднімаюсь, хоч трохи, думаю, вас подратую. А він як сказиться та як гаркне, почав сваритись, бо він такий крикливий був. Тоді я з останнього ряду почвалав до трибуни. Вийшов, став, і мені заціпило — ну не можу сказати абсолютно нічого! Єдине, що я видушив із себе, — це два слова: «Я не націоналіст»… Слід сказати, що ніхто з присутніх у залі не виступив проти Гриня».

Відомо, що принаймні до 1999 року Микола Гринь працював у тому самому інституті.

Джерела

Овсієнко Василь. Гринь Микола Євдокимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 4 червня. Режим доступу: https://goo.gl/kRHXov

Овсієнко Василь. Русин Іван Іванович [Інтерв`ю 25 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/fRGhPH

Овсієнко Василь. Завойський Володимир Миколайович [Інтер­в’ю 27 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2009. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/Reo1sD

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/2fNaXX

15 серпня 1972 року завершився суд над інженером Зиновієм Антонюком

Майбутній автор відомого документу «Про становище в’язнів у таборах СРСР» був заарештований у січні 1972 року. Суд був закритим і тривав з 8 до 15 серпня 1972 року. Приводом для арешту стало тиражування самвидаву, хоча організатора вечорів поезії та лекторія під керівництвом Михайла Брайчевського спецслужби не могли не помітити.

За «антирадянську агітацію та пропаганду» Зиновій Антонюк отримав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання.

У 35-й зоні пермських таборів активіст налаштував мережу тюремного самвидаву та керував постачанням інформації на волю. Дрібним шрифтом Антонюк переписував новини про становище в’язнів у таборі, писав звернення та інше.

За це Зиновій отримав 3 роки у Володимирському централі. На думку Антонюка, його здав «стукач» із зони. Існує також припущення, що академік Андрій Сахаров передав тюремні «ксиви» іноземним журналістам і кадебешники після публікації матеріалів у закордонних ЗМІ вирахували джерела інформації.

Важкі умови централу спричинились до серйозної хвороби — туберкульозу. Діагноз поставили у 35-му таборі. У 1979 році Антонюка переправили до Бодайбо. Лише там після проходження медкомісії його почали лікувати. Тут його провідував В’ячеслав Чорновіл, на що персонал лікарні відреагував ультиматумом: Антонюк має припинити або спілкування, або лікування. Хворий Зиновій обрав друзів.

Відбувши заслання, Антонюк повернувся до Києва. Але його перебування вдома не було тривалим — звинувачений у «дармоїдстві», за рік він знову був засуджений до таборів.

Джерела

Антонюк Зиновій. Твори. Режим доступу: https://goo.gl/fa5U7x

Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4

Каплун Володимир. Антонюк Зиновій Павлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/JQvFR9

Маринович Мирослав, Глузман Семен, Антонюк Зиновій. Листи з волі. — К.: Сфера, 1999.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У серпні 1974 року засуджений дисидент Роман Гайдук

Активіста засудили за поширення самвидаву. Під час слідства його «травили» хімічними препаратами, возили на експертизу, після якої визнали осудним і провели «розгляд справи» у Івано-Франківську. Роман Васильович отримав 5 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Його відправили до 36-ї зони пермських таборів, згодом — до виправно-трудової колонії, де він разом з іншими в’язнями вимагав надання їм офіційного статусу «політичних».

У вересні 1975 року Роман Гайдук надіслав звернення до Президії Верховної Ради СРСР, за що заплатив дорого — трьома роками у в’язниці особливого режиму, Володимирському централі. Крім інших обмежень йому щоденно урізали норму їжі. Суворий режим і напівголод виснажили Гайдука. Але жага справедливості була сильнішою — 30 жовтня 1976 року він голодував разом з політкаторжанами «Володимирівки», вимагаючи припинити примусову працю.

Після акції Романа Гайдука перевели до Чистопільської в’язниці у Татарстані, наступного року перекинули до 36-го пермського табору, а у лютому 1979 року — на заслання у селище Чуна (Іркутська область), де він пробув до дня звільнення.

Джерело

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

18 серпня 1941 року за наказом Сталіна працівники НКВС підірвали греблю Дніпровської гідроелектростанції

Дніпро став