Володимир Кирилович Винниченко - Відродження Нації

національної культури й усього національного життя, що маси без особливого протесту, а навіть цілком спокійно й охоче приняли би руську культуру, — школу, книжку, мову й т. д. Як би ж це одбилось на справі соціалістичної революції? Тільки неґативно. Для успіху цеї справи всяка темнота, всяка задержка духовного розвитку пригноблених мас тільки на шкоду, бо темнота задержує в псіхіці старі впливи, старі навики, старі способи думання й оцінки явищ. Українські маси, що мали би оперувати чужими формами й засобами культури, задержувались би в своєму духовному розвиткові, задержували би в своїй псіхіці старі нахили й поняття. І вийшло б те, що большевики, коли б щиро провадили справу революції на Україні, мусіли би раніше чи пізніше прийти до національно-українських форм духовного розвитку, як самих економних, швидких і природних. Отже результатом було би тільки шкодливе упущення часу й задержка самої революції.

Крім того: така політика не так то вже приймалась спокійно й охоче самими українськими масами, не кажучи вже про національно-свідомі й активні елементи українства. Все ж таки чуття пробудженої ніжности було в них, все ж таки ті самі салдати, які лаяли, проклинали й гнали разом з большевиками Центральну Раду, все ж таки вони колись почували себе українцями, почували свою гідність, свою національну гордість, свою ніжність до рідного оточення. І хоч це тепер уважалось „буржуазним”, хоч воно й топталось і запльовувалось, хоч це запльовування похвалялось большевиками, то все ж таки все це було десь там у глибині душі, воно все ж таки жило й, може, не раз спалахувало образою, коли хтось чужий плював на його. І та образа закіпала болючими ранками.

Крім того: така політика одштовхувала від справи соціальної революції ті національні українські елементи, які вже починали хилитатись на своїх соціальних позіціях, які вже сумнівались у справедливости їх, які готові були стати в ряди активних борців за соціалістичну революцію. Коли б большевики до кінця були послідовними, коли б справу національного визволення так само гаряче, активно й рішуче поставили на Україні, як вони ставили справу соціальну, коли б принаймні не виявили себе такими безпардонними ворогами її, багато людей з рядів української демократії перейшли би на їх бік. І можливо, що серед самої Центральної Ради упало б її стремління всякою ціною вигнати большевиків, коли б вони показали, що для них є одна ціль: соціальна боротьба й що справу національного визволення й розвитку національної культури вони провадять з неменьчою ініціативою, енерґією й активностю, як сама Центральна Рада. Тоді в багатьох членів Ц. Ради, я певен, виник би сумнів, чи варто боротися з большевизмом, а тим паче боротися тим способом, до якого вони вважали себе змушеними звернутися, — силою німецького війська. І багато є даних гадати, що до цього способу не дійшло би, а тим самим революція на Україні не потерпіла би такої великої, тяжкої й шкодливої задержки.

Але большевики не тільки не привернули до себе сімпатій настроєних до них прихильно елементів, але одштовхнули навіть тих, які, не вважаючи ні на що, все ж таки не пішли за Центральною Радою й лишились з большевиками, щоб разом з ними працювати. Лишились і не видержали: брутальне, розперізане нищення всього українського поставило їх у траґічне становище, бо вони, працюючи з большевиками, мусіли тим самим немов би згожуватись з їхньою національною політикою, мусіли немов би покривати їхнє злочинство проти своєї нації. І вони мусіли тікати від них. Одним з таких був укр. с-д. Неронович, який один час був військовим Народнім Секретарем і який мусів покинути всяку активну роботу з большевиками. (За цю спробу він заплатив своїм життям: його було розстріляно Олександром Шаповалом, начальником одного з гайдамацьких відділів, який потім був міністром військових справ за доби Отаманщини.)

Я не кажу вже про те, що ця політика надавала величезної сили в руки національних елементів, виразно ворожих до большевизму й до соціалізму. Вони користувались нею, щоб викликати недовірря в мас до самої ідеї соціальної революції. Доведені до люті сею політикою вони використовували всяку помилку, всяку неудачу, всяку несприятливу для большевиків обставину, щоб висміювать їхню діяльність соціальну, їхні наміри й дальші цілі.

А большевики ж не можуть похвалитися великими успіхами в своїй соціальній роботі на Україні за цей час їхньої влади. Причини цих неуспіхів, звичайно, для об'єктивного глядача можна було зрозуміти й пояснити. Перш усього, стан війни по всій Україні. Друге: знесилення й надірвання транспорту, фінансів, індустрії й взагалі всього господарства за часи війни й революції. Смішно було гадати, що за кільки тижнів можна все це було відновити й поставити на ноги та ще на нових підвалинах. Третє: цей період совітської влади як раз ішов на ламання й руйнування старих державних і буржуазно-клясових орґанів. А це ще побільшувало хаос, розгордіяш і безлад. Четверте: сила всякого дезорґанізаційного, хижацького, подлого елементу, що зразу ж налип до большевиків; усякі авантюристи, жулики, шарлатани й уголовники підфарблювались під большевизм і ловили велику рибку в тій зкаламученій, безладній воді. П'яте: самі большевицькі орґанізаційні, творчі сили ще не встигли скрісталізуватися, повиходити на поверхню, а правили й руководили люди випадкові, на швидку покликані. Шосте: влада большевицька почувала себе непевно на Україні, бо сподівалася з моменту на момент приходу німецьких військ, запрошених Центральною Радою, про що чутки почали ходити на другий же день по виході Ц. Ради з Київа. Большевики, розуміється, не мали надій перемогти своїми безладними, дезорґанізованими ґрупами салдатів, що називались червоноґвардейцями, реґулярні, залізно-дісціпліновані німецькі війська з усією їх високою військовою технікою. Через те вони більше заняті були тим, щоб яко мога більше вивезти з України в Росію всяких продовольчих продуктів і ріжного майна, аніж займатися усталенням і орґанізацією совітського ладу.

Об'єктивному глядачеві все це видно й зрозуміло було. І такому глядачеві ніколи на думку не прийшло би вимагати від большевиків при таких умовах соціалістичного раю або принаймні якихсь виразних позітивних наслідків від їхнього панування. Але люди не об'єктивні, а особливо роздратовані, ображені або переслідувані, ті вживали ці обставини й наслідки їх як засоби для антібольшевицької аґітації.

Українські ж елементи цими соціальними неудачами й труднощами користувались для національної пропаґанди, а разом з тим і для антібольшевицької. Особливо аґітація їхня почала мати успіх серед селянства, у якого большевики, хапаючись швидче й побільше вивезти, забірали без відповідних компенсацій хліб, худобу й навіть деяке господарське знаряддя, вроді плугів, борін