Володимир Кирилович Малик - Горить свіча

здобичі нукерів і натопили для нього єпископські палати. Але спати йому не хотілося. Душа прагнула боїв, останніх боїв, що, можливо, стануть найславетнішими у його житті.

Він підкликав Менгу. Сидячи на коні, камчею показав на Копирів кінець.

— Візьми його, брате! Здобич — твоя!

— Візьму, — з готовністю відгукнувся тайджі.— Але мені хотілося б помірятися силами з самим войводою Думитром!

— Встигнеш і туди, — кивнув головою Батий. — Думитра взяти не так просто!

— Слухаюсь і скоряюсь, — вклонився Менгу і, вдаривши коня ногами під боки, помчав до свого тумена.

6

Відступаючи з боями від Лядських воріт по вузьких київських вуличках, Ілля загубив десь батька, брата Степана та Добриню. Киплячий вир вуличних боїв несподівано заніс його поміж Ірининською, Георгіївською церквами та Софійським собором до Копиревого кінця. Там разом з іншими відступаючими йому пощастило проскочити в Іудейські ворота і, зачинивши їх за собою, піднятися на вал.

Мунгали з ходу кинулися на заборола, але їх легко скинули вниз. Після цього зав'язалася млява перестрілка, що тривала до самого вечора і не завдавала відчутної шкоди жодній із сторін. Коли стемніло, перестрілка припинилася, бій лучників поволі ущух. Над Копиревим кінцем залягла тривожна морозяна тиша.

Ілля піднявся на вежу. Криваві відблиски пожеж миготіли у вузьких вікнах Софійського собору. З темних вулиць долітали радісні поклики переможців, стогони та плач киян і киянок, гірки дими пожарищ наганяли на око сльозу. З валів Ізяславового города чулися крики: там не припинявся приступ.

Ілля зціпив зуби. От і наступив Судний день! Всьому кінець — життю, волі, славі золотоверхого Києва. Хай ще день чи два — і кінець. І він сам теж десь лежатиме з розтрощеним черепом, як тисячі інших, під низьким зимовим небом, і хижі круки клюватимуть його скрижаніле тіло, вийматимуть мертві очі. Бр-р-р!..

Він перевів погляд на той куток міста, де стояв їхній дім. Там пожеж поки що не було. Але свого обійстя він не розгледів, бо все окутувала криваво-імлиста пелена, зрідка пронизувана вогнистими пасмами іскор, що піднімалися над палаючими будинками, розліталися довкруж і падали в почорнілий сніг.

Серце його стиснулося. Що там? Як там? Чи встигли втекти мати з Янкою і всією родиною? Де вони? Чи мунгали захопили їх, побили, і їхні тіла зараз сковує грудневий мороз?

Уявивши таку жахливу картину, він мимоволі стиснув кулаки і глухо застогнав. Навіщо він живе? Чому доля милувала його до цього часу? Адже він не уникав небезпек і кидався в самий вир бою! Чому не вкоротила йому віку, щоб не знати цього лиха, не бачити загибелі Києва і найрідніших, найдорожчих людей?

А Маріам? Де його кохана? Що з нею? За ці дні, відколи Батий розпочав шалені приступи на Лядські ворота, а потім ввірвався в місто і зав'язав бої на валу та міських вулицях, він ні разу не бачив її. Якщо жива, то десь тут, на Копиревому кінці.

Несподівано він відчув, як на плече йому лягла чиясь рука. Він швидко оглянувся, сподіваючись побачити кого-небудь із своїх воїв. Але перед ним темніла невисока і в темряві невиразна постать чи то отрока, чи отроковиці. Щось знайоме привиділося йому в ній. Голос його здригнувся.

— Маріам? Ти? Не може бути! Тут? О доле!

Він все ще не вірив, аж поки дівчина відгорнула комір кожушка і промовила:

— Так, це я, мій голубе. Це я, твоя Маріам!

Він кинувся до неї, стис в обіймах.

— Маріам! Боже! Щастя моє кохане! Я такий радий! Але звідки ти тут узялася? Як ти мене знайшла?

— Цілий день усе місто було на валу. Я теж. От і впізнала тебе, коли ти разом з іншими воями входив у ворота. Я гукала тебе, але ти не почув. Тоді я кинулась на пошуки. Та хіба легко знайти людину у такій круговерті? Я бігала туди, сюди, розпитувала, аж поки хтось не підказав, що бачив, як ти піднімався на вежу. Отак я опинилася тут…

Ілля дивувався і радів, радів і знову дивувався такому несподіваному, неймовірному щастю.

— Як це добре! Я такий щасливий, що ми знову разом!

Вона тихо і сумно відповіла:

— Разом, голубоньку! Разом! Тепер аж до кінця, до останнього подиху!

Вона раптом припала йому до грудей і тихо заплакала. Він сторопів і повернув її голівку до світла. Криваві відблиски пожежі осяяли її прекрасні темні очі, наповнені слізьми.

— Чого ти? Не рада нашій зустрічі?

— Рада, — відповіла Маріам пошепки. — Дуже рада! Тільки що нас чекає? Подивись навколо — бачиш?

Вона обвела рукою міський виднокіл з його пожежами і трупами, розпачливими зойками і стогоном, що неслися звідусюди, і знову заплакала.

Він почав утішати її.

— Не плач, люба моя. Що б не трапилося з нами, знай, я кохаю тебе над усе на світі! І немає такої сили, яка б вирвала з моїх грудей це кохання! Ні людські пересуди, ні Батий, ні навіть сам Господь Бог! Хіба що одна смерть!

— Я вірю тобі, єдиний мій! Бо і в моєму серці живуть такі ж почуття! І я вже перестала плакати. Бачиш?

Вона витерла сльози і навіть усміхнулась. І сяйнуло в її поглядові щось дитинно-невинне, жалісне і разом з тим таке палке, зазивне, що серце молодого воєводича здригнулося, ніби його щось опекло вогнем. Він пригорнув її і поцілував у пухкі прохолодно-трепетні вуста, а вона не відвернулася, припала до його грудей і завмерла, сп'янівши від його гарячої ласки.

Плинув час, бралося на мороз, але вони нічого не помічали. Стали у затишний куток, щоб не продимав крижаний північний вітер, і німіли від щастя, якого — вони це обоє добре розуміли — доля відпустила їм так мало.

Майже нічого.

Перед ранком до їхнього слуху долинув глухий гул і гуркіт.

Ілля перехилився через забороло. Маріам підійшла до нього.

По вузьких вулицях, затягнутих сірою передранковою імлою, сунули до воріт натовпи монголів. Полоненики, впряжені в шлеї та довгі вірьовки, тягнули попереду по замерзлих, припорошених снігом дерев'яних мостових важкі, незграбні пороки та обковані залізом дубові “барани” до них. Гуркіт від того здіймався такий, що здавалося — десь далеко гримить грім.

— Прокляття! — прошепотів Ілля. — Ідуть на приступ!

— Ой мамочко! — злякано вигукнула Маріам і приклала руку до уст.

— Тобі тут залишатися небезпечно! Йди додому!

— Я зостануся з тобою!

— Дурненька, як же ти можеш залишитися зі мною? Я ж не сидітиму тут, на вежі, я буду там, де литиметься кров! Ми відіб'ємо ворога! — Він і сам не вірив у свої останні слова,