Оксана Стефанівна Забужко - З мапи книг і людей [Збірка есеїстики]

картопля, кисляк і сало, —

Так важко дядькові діставались,

Що він не вгощав мене — причащав.

(«Тато оповідають»)

До цього варто хіба додати, що «сало» до картоплі — це вже було розкішне, «багацьке» меню (змогли не тільки виростити кабанчика, а й щось залишити собі поза зданим державі!), яким не гріх було й «запричастити». Втім, із вірша видно й джерело дядькових «розкошів»: він, після своєї цілоденної колгоспної панщини, «тягне з бурта <…> / Великий лантух: <…> / Картоплі гнилої для скота», — себто навчився красти з колгоспу. Саме в поколінні кисельовського «дядька Миколи» відбулася нарешті остаточна «соціалістична революція» в свідомості українського селянина — культивована віками повага до чужої власности (без чого неможлива правова держава) та до власности громадської (без чого неможлива ніяка самоорганізація суспільства «знизу») поступилася місцем морально усправедливленому, зовсім за більшовицьким гаслом «грабь награбленное», казнокрадству: не вкравши з колгоспу, годі було вижити, і краще починав жити той, хто мав змогу більше вкрасти. Нинішня українська корупційна держава є прямим продовженням колгоспного ладу: селянський син Павло Лазаренко і все його покоління олігархів — це, хронологічно, якраз ті діти «дядька Миколи», яким дядько й старався з усіх сил на «хліб і книжки».

33

Лист до Стефана Таранущенка за 7 грудня 1953 р. // Цит. зб. — С. 185.

34

Див.: Цит. зб. — С. 72.

35

Лист до Стефана Таранущенка за 6—7 листопада 1953 р. // Цит. зб. — С. 179.

36

Листи до Стефана Таранущенка за лютий 1953 р. // Цит. зб. — С. 170—171.

37

Лист до Центрального будинку народної творчості за березень 1947 р. // Цит. зб. — С. 81.

38

Лист до Дмитра Косарика за травень 1957 р. // Цит. зб. — С. 312.

39

Лист до Стефана Таранущенка за лютий 1954 р. // Цит. зб. — С. 198.

40

Лист до Лідії Тичини за січень 1959 р. // Цит. зб. — С. 156.

41

Див.: Цит. зб. — С. 358—360.

42

Лист до Лідії Тичини за січень 1959 p. // Цит. зб. — С. 156.

43

Портрет цей, уміщений на першій сторінці жалобного випуску «Les Lettres françaises» з нагоди похорону Сталіна 12.03.1953 року, по-поліцейському розкритикувало керівництво КПФ за «брак реалізму», і з цього постав скандал, знаний у французькій культурі як «справа портрета». Наведу тільки одну цитату з виступу Луї Араґона: «Можна експериментувати з квітами, вівцями, биками, навіть з чоловіками й жінками — але не можна експериментувати з нашим Сталіним. Бо в стосунку до Сталіна всяке експериментаторство — навіть коли експериментує Пікассо — буде вимушено нижчим від реальности» (цит. за: http://fr.wikipedia.org/wiki/Fun%C3%A9railles_de_Joseph_ Staline). Питання, ширше кажучи, стояло про «партійність мистецтва» і свободу творчости, і Пікассо тоді як ніколи був близький до виходу з КПФ.

44

Після всього, що вийшло на яв із архівів спецслужб СРСР у 1990-х роках, найрезонніше припустити, що Кремль міг просто розрахуватися тими полотнами з котримсь із високопоставлених французьких аматорів мистецтва за послуги далеко не мистецького характеру. Ймовірно, що якраз захоплений відгук Пікассо відіграв тут фатальну роль «спускового гачка» — все, що він похвалив, тієї ж миті зростало в ціні. Залишається сподіватися, що цей історичний детектив іще колись дочекається своїх дослідників.

45

Так запамятала його слова Ю.Білякова, і в її версії вони з певністю звучать достеменніше, ніж у непрямому переказі Катерини Василівни, котра, як і належить «інопланетянці», перетлумачила їх із мови влади — на мову міжлюдського порозуміння: «…Тов. Гречуха заперечив, говорячи те, що <…> перевозити її нікуди не треба: де, мов, той талант народивсь і виріс, то нехай він там і розквітає. Хто й зна, мо', воно і так?» (Цит. зб. — С. 250). Ю.Білякова, проте, згадує й інше: що Катерина Василівна в ту мить «пополотніла» й «поточилася назад» (її підхопили, щоб не впала): при всій своїй «інопланетності» вона найкраще з присутніх зрозуміла оголошений їй вирок.

46

Цит. зб. — С. 361.

47

Лист до Марії Кулішової за січень 1961 р. // Цит. зб. — С. 288.

48

Лист до Степана Кириченка за лютий 1961 р. // Цит. зб. — С. 327.

49

Лист до Степана Кириченка за грудень 1960 р. // Цит. зб. — С. 326.

50

Лист до Марї Кулішової за січень 1961 р. // Цит. зб. — С. 288.

51

Маркантним тут можна вважати епізод із Тичиною, до якого Білокур, раніше приймана й частована в нього в домі, без попередження з'явилася на Різдво 1959 року із «сюрпризом»: яко невиліковна перфекціоністка (С. Таранущенкові маємо дякувати ще й за те, що вмовив її перестати нищити роботи, котрі їй здавалися невдалими!) вона вирішила замінити раніше подаровані Тичинам «Півонії», що перестали їй подобатися, на «кращу» картину, спеціально на те, за її словом, «виготовлену». Але до «народного поета» («Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу?») вбрану по-селянському «народну художницю» охорона не допустила так само, яку XIX столітті не допустила б до пана самопихом явлену в двір селянку-кріпачку: «Я просила тих діжурних, щоб вони хоч сказали, коли ж у Павла Григоровича такі дні, коли до їх можна зайти, — мені і цього не сказали. Я тоді пішла в музей російського мистецтва. Ходила, дивилась чудові ті твори і тихенько плакала і плакала всіма фібрами моєї душі» (Лист до Лідії Тичини за січень 1959 р. // Цит. зб. — С. 157). Зі щоденникових записів Тичини за січень 1959 року видно, чим тоді був зайнятий Павло Григорович: готувався до XXI з'їзду КПРС («На XXI з'їзд КПРС запрошені також і кореспонденти буржуазної преси. Хай побачать самі, навіч переконаються, що у нас нема  з а л і з н о ї  з а в і с и» // Павло Тичина. Зібр. творів: У 12-ти тт. — T. 11. — К.: Наук, думка, 1988. — С. 194), — справжню його, на той час, професію сама Білокур інтуїтивно визначила бездоганно точно: «ріжні делегації приймати-зустрічати і проводжати» (Лист до Лідії Тичини за листопад 1954 р. // Цит. зб. — С. 155). Жодних даних про те, що вона бачила в ньому когось іншого, ніж радянського вельможу, зібрані матеріали не дають, — у листах вона часто й природно, як давно абсорбованих у власну мову, цитує Шевченка, Лєрмонтова, містика Алєксєя Толстого, але Тичину — жодного