Ден Браун - Інферно

голові Елізабет Сінскі потроху прояснювалося. Поруч із нею сидів мовчазний агент Брюдер і, вочевидь, обмізковував той химерний поворот подій, який щойно трапився.

«Усе перевернулося догори дриґом», — подумала жінка, і досі неспроможна повірити в те, свідком чого щойно стала.

Півгодини тому вони вирушили на маленьке летовище, щоб не дати Ленґдону сісти на борт приватного літака, який він замовив. Але замість професора виявили там літачок із заведеними на неробочих обертах двигунами і двох пілотів фірми «НетДжетс», які походжали злітно-посадковою смугою, знервовано поглядаючи на годинники.

Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.

А потім був отой дзвінок.

Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, — на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до авта й подав їй телефон.

— Вам терміновий дзвінок, пані.

— Хто це? — спитала вона.

— Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.

Сінскі схопила телефон.

— Елізабет Сінскі слухає.

— Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.

Сінскі аж підскочила на сидінні.

— Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!

— Ми не робили нічого протизаконного, але це не...

— Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!

Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,

а потім заговорив — тихо й спокійно:

— Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.

Сінскі губилася в здогадках — хто він такий, цей чоловік?

— І це до вас дійшло лише тепер?

— Так, ви маєте рацію. Лише тепер, — щиро відповів чоловік.

Сінскі спробувала прояснити ситуацію.

— Хто ви?

— Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ... завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.

— Про що там ідеться?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

— А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?

— Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон... і чому він поводиться так дивно.

Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.

«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».

їхня «співпраця» почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, «умовивши» пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.

До майдану Сан-Марко? Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.

— А звідки вам це відомо?

— Не телефонна розмова, — відповів чоловік. — Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.

— Хто він? — настійливо спитала Сінскі.

— Один із найближчих поплічників Цобріста. — Чоловік тяжко зітхнув. — Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.

Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Роберта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.

«Я ж не залишила йому вибору».

Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.

— Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням — як військово-транспортне судно.

Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.

— Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.

— Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?

Він знічено всміхнувся.

— Та десь так.

— А ви натомість погляньте ось на що. — Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. — Це Бертран Цобріст.

Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину — про його зникнення рік тому.

— Хіба може така відома людина переховуватися так довго? — спитав Ленґдон.

— Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.

— А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?

— Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боєзаряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.

Ленґдон замовк.

— Хай там що, — продовжила Сінскі, — ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони