Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

й свого чоловіка, та ще й весь бізнес заразом ти не хотіла?

Ірка у відповідь стисла губи й відвернулася.

— Цікава у тебе філософія! Значить, ти можеш робити все, що захочеш: на весь офіс теревенити про імпотенцію власника каналу, роздерти обличчя його дружині, порвати їй сукню, а я повинен тебе захищати… Захищати від наслідків твоєї ж власної поведінки… Від усього того, що ти сама на себе накликала.

— Повинен, — дружина знову вперто стиснула губи.

— А може ти поясниш, заради чого?

Кілька секунд Ірка мовчала, потім сказала тихо:

— Бо я — твоя дружина.

— На жаль, — похитав головою я.

— Ах, на жаль? — Ірка раптом смикнулася і зробила крок убік. — На жаль?

Я взяв жінку за плече, але вона люто збила мою руку.

— Ти навіть не уявляєш, що насправді наробила…

— Я уявляю. І уявляю, що ти, мій чоловік, відмовляєшся мене захищати. А такий чоловік мені не потрібен, — голос її несподівано став майже спокійним. Ірка сіла назад на ліжко.

Тут уже паузу взяв я, просто щоб перетравити зміст останньої заяви.

— Тобто ти хочеш зі мною розлучитися?

— Ні, — вона твердо подивилася мені в очі. — Я просто кажу тобі: Іди геть!

Я не повірив власним вухам.

— Геть?

— Так. Мені не потрібен чоловік, який не хоче виконувати свій чоловічий обов’язок і захищати свою дружину.

Цікавий поворот. Я, звісно, міг припинити цю істерику в два ходи, але сьогоднішні події були перебором навіть для моєї загартованої душі. І натомість я з викликом спитав:

— Гадаєш, мені нема куди піти?

— Мені байдуже. Я хочу, щоб ти негайно пішов з мого дому. Чуєш? Негайно!

— Твого дому? — здається, мені почулося.

Ірка холодно посміхнулася:

— З мого! Це мій дім. Ти сам підписав договір. І, до речі, не тільки про дім…

— Зачекай, — я не міг прийти до тями.

— Чого чекати? Ти хотів бути бідним депутатом? Перше вже збулося. Ти — бідний. Іди тепер до Паші і спробуй не упустити депутатство. У тебе є шанс.

Вражений таким поворотом, я замовк, а дружина скористалася паузою, вже зриваючись на крик:

— Іди! Іди вибачись перед нею! Скажи, що кинув мене заради неї! Скажи! Вона пробачить! Га?

Ірчині губи істерично трусилися. Вона вже нічого не чула і не розуміла.

Насправді у мене був невеликий вибір — задушити її прямо тут або піти.

І повагавшись, я все-таки вибрав останнє.

Десять останніх років я не допускав в Україні нестабільності. Не допущу й зараз.

Звернення президента України Л. Кучми до українського народу

Політологи України, Росії, Грузії й Сербії схильні вважати, що в Україні готується «силовий варіант» президентських виборів, однак можливість його реалізації зведена до мінімуму через відсутність умов і необхідності «революції».

Інтерфакс-Україна

У антиющенківських роликах, які крутили УТ-1 та «Інтер», застосовано технологію 25-го кадру. Це є намагання донести до глядача приховану інформацію, зміст якої можуть оцінити лише фахівці.

5 канал

Дружина київського губернатора спростовує інформацію про побиття її чоловіка прем'єр-міністром Віктором Януковичем.

Українська правда

Я відчинив двері офісу власним ключем — мабуть, вперше за кілька років. І вперше мені назустріч не зблиснув погляд з-поза стійки секретаря. Хоч, можливо, я й перебільшую — сюди доводилося приїздити і вночі, і рано вранці, і у вихідні, коли дівчата відпочивають. Проте сьогодні порожнеча здалася мені особливо красномовною. На столах не лежало жодного папірця, а двері до Сапулиного кабінету були по-сирітськи привідкриті. Я підійшов до них і зазирнув до середини. Звісно, я й не чекав нікого побачити, але порожнє крісло та чистий стіл моєї заступниці справили гнітюче враження.

Катю-Катю, як же тебе витягти?

Я натиснув кнопку кавоварки і довго спостерігав, як розумна машина сама себе запускає — гуде, блимає індикатором, з натугою промиває нутрощі. Мабуть, це єдине, що я зараз міг зробити — мовчки дивитися на темний струмінь кави, що ллється до чашки.

Однак саме цей процес раптово наштовхнув мене на ідею. Зачекайте. Але ж я маю добрі зв’язки з опозицією. Хоч би через того самого Мирослава. Що, коли звернутися до нього? Незаконне затримання прибічниці Ющенка — а Катька цілком може зійти за помаранчеву, принаймні тому, що розмовляє українською. Який-небудь пікет біля Генеральної прокуратури, статті на сайтах. Може, спрацює? Зараз ситуація складна, навряд чи майбутньому президенту потрібен зайвий негатив. Звісно, це може здатися наївним — негативу зараз вистачає, але погодьтеся: одна справа витягати з тюрми опозиціонерку, а зовсім інша — пробувати захищати комерсантку, яку взяли на фінансових порушеннях, чи що там їй шиють?

Кава так і залишилась стояти на підставці розумної машини, а я вже набирав телефон Мирослава. Їм же врешті-решт потрібні гроші на вибори? Так хай зароблять — я не жадібний, коли йдеться про своїх.

«Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», — повідомив жіночий голос. Я набрав другу мобілку — Мирослав заощаджує на зв’язку, тому носить кілька телефонів. Почувся гудок — слава Богу, значить зараз візьме. Але гудки ішли один за одним довгою чергою.

— Візьми трубку! Ну ж! Візьми! — благав я.

Врешті телефон заморився чекати й зупинив виклик. Спробував ще раз — той самий ефект, десяток гудків та відбій.

— Падло!

Я став поспіхом переглядати записника — чи немає там ще якогось номера — і раптом надибав телефон Олеся. Це — те, що треба. Він завжди крутився з усякими опозиційними поетами-письменниками і, напевно, зможе знайти усі паролі, явки і ставки.

Проте Олесь теж не поспішав брати слухавку. Що вони там, змовилися?

— Слухаю, — нарешті пролунав знайомий голос.

— Слава Богу! Пішов у підпілля?

Він трохи здивувався:

— Чому у підпілля?

— Через вибори, я гадаю. Конспіруєтеся?

— Ні. Я не працюю, ти ж знаєш.

— Знаю, — погодився я, згадавши історію з кав’яром, після якої хлопець змушений був звільнитися. — А Мирослав живий чи прибили десь?

— Наче був живий. А що?

— Та от не можу його знайти, а справа термінова. Може, підкажеш, де він може ховатися?

— В принципі, де завгодно.

— Може, в якомусь штабі?

Олесь недобре гмикнув.

— Може, і в штабі. Ти в «Зоряний» дзвонив?

Я спочатку навіть не зрозумів, про що він.

— Який «Зоряний»? Там же сидять януковичі.

Він посміхнувся:

— Точно. А ти що, не знав?

— Що не знав?

— Що Мирослав працює на Яника.

— Та брешеш!

— Чого це я брешу? Він їм рекламні ролики знімав, в тому числі той, про осідлану Україну.

— Що-о-о?

— А ти не знав? — Олесь явно тішився моїм здивуванням. — Мирослав — режисер. У