Сьюзен Коллінз - Переспівниця

— Не можу, — мовив він. Коли варта потягнула мене геть від Піти, рукав тріснув, і темно-фіолетова пігулка впала на землю: останній подарунок Цинни розсипався на порох під важким черевиком вартового. Я перетворилася на дикого звіра: копалася, дряпалася, кусалася, звивалася, щоб вивільнитись, а натовп стискав нас зусібіч. Вартові підняли мене в повітря, щоб розлючені люди не розтовкли мене, а я й далі смикалася та брикалася. Я гукала Гейла. Шукала його поглядом у тисняві. Він зрозуміє, що мені потрібно. Один влучний постріл — і всьому кінець. От тільки нічого не сталося: ніхто не пустив у мене ні стріли, ні кулі. Може, Гейл не бачить мене? Ні, це неможливо. Над нашими головами, на гігантському екрані, йшла пряма трансляція. Гейл усе бачив, усе знав, але нічого не зробив. Повівся так, як я, коли його впіймали. Око за око, зуб за зуб.

Я залишилася сама.

Мене завели в резиденцію, одягнули на руки кайданки й зав’язали очі. Мене то тягнули, то несли довгими коридорами, то заштовхували в ліфти, то витягували з них, і зрештою жбурнули на застелену килимом підлогу. Кайданки зняли, а двері замкнули на замок. Коли я зняла з очей пов’язку, то виявила, що опинилася в колишній своїй кімнаті у Тренувальному центрі. Там, де провела кілька останніх дорогоцінних днів перед моїми першими Голодними іграми й перед Червоною чвертю. На ліжку не було нічого, крім матраца, шафи також зяяли порожнечею, та я б упізнала цю кімнату й так.

Насилу звівшись на ноги, я зняла костюм Переспівниці. Мене добряче потовкли, можливо, зламали палець чи два, та найгірше під час сутички з вартою поплатилася шкіра: рожеві клаптики молодої шкіри розлізлися, мов серветки, і зі штучно нарощених клітин цебеніла кров. Оскільки лікарів до мене не прислали, а самій мені було до всього байдуже, я просто вилізла на ліжко та скрутилася калачиком на матраці, понад усе на світі воліючи сплисти кров’ю.

Та не з моїм щастям. До вечора кров запеклася, все тіло боліло та прилипало, я не могла поворухнутися, але я була жива. Підвівшись із ліжка, я попленталась у ванну кімнату, по пам’яті вибрала найпростіший режим, делікатний, без мила й шампунів, й присіла навпочіпки, впершись ліктями в коліна, а голову схиливши на руки.

«Мене звати Катніс Евердін. Чому я досі не померла? Я мала померти. Для всіх було б ліпше, якби я померла...»

Коли я ступила на килимок, мою поранену шкіру обпекло гаряче повітря. Тут не було ні чистого вбрання, ні бодай рушника, щоб загорнутися. Повернувшись у кімнату, я помітила, що костюм Переспівниці зник. На його місці лежав бавовняний халат. Хтось приніс вечерю, а на десерт була жменька пігулок. Поруч також стояла баночка з маззю. Я з’їла їжу, прийняла ліки й натерла шкіру маззю. А тоді почала міркувати над тим, як накласти на себе руки.

Застрибнувши на закривавлений матрац, я скрутилася калачиком: не те щоб мені було холодно, просто в самому халатику я почувалася зовсім голою. Викинутися з вікна, мабуть, не вийде: тут затовсте скло. Можна сплести ідеальну петлю, та нема на чому вішатися. Можна ховати пігулки, а тоді одного чудового дня випити їх усі одним махом, от тільки за мною ведеться цілодобове стеження. Я була на сто відсотків упевнена, що й зараз мене показують у прямому ефірі, а коментатори наввипередки намагаються пояснити мій учинок, докопатися до мотиву вбивства президента Коїн. Оскільки за мною постійно наглядають, версія з самогубством відпадає. Моє життя цілковито залежить від Капітолія. Знову.

Я вирішила просто на все наплювати. Лягти в ліжко, не їсти, не пити, не вживати ліків. А чому б ні? Так теж можна померти. Якби за деякий час на заваді не стала моя залежність від морфлію. Вона накотила на мене не поволі, як у лікарні Округу 13, а раптово, однією великою потужною хвилею. Мабуть, я приймала досить великі дози, бо коли почалася ломка, мене трусило й лихоманило, боліло все тіло — і мою рішучість немов рукою зняло. Упавши навколішки, я дряпала нігтями килим, шукаючи дорогоцінні пігулки, які встигла повикидати. Довелося переглянути план самогубства, і я вирішила, що ліпше повільно помру від морфлію. Перетворюся на жовтий мішок із кістками й величезними очима. Кілька днів я ретельно дотримувалася плану і досягнула непоганих результатів, аж тут трапилася несподіванка.

Я почала співати. Біля вікна, в душі, уві сні. Годину за годиною я співала балади, любовні пісні, гірські пісеньки. Усіх цих пісень навчив мене батько, адже по його смерті у моєму житті було дуже мало музики. Дивовижно було те, як добре я все пам’ятала — мелодії, слова. Мій голос, спочатку грубий і невпевнений, згодом розспівався й звучав чарівно. Цей голос таки змусив би переспівниць замовкнути, а тоді підхопити мелодію. Минали дні, тижні. Я спостерігала, як за вікном на карниз сідає сніг. І за весь цей час я чула лише один голос — власний.

Цікаво, що робиться на волі? В чому причина такої довгої затримки? Хіба так важко підготувати страту однієї-єдиної дівчини? Я наполегливо руйнувала власне здоров’я. Схудла до кісток — такою я ще в житті не була, й іноді моя битва з голодом була настільки завзята, що якийсь тваринний інстинкт мало не змушував мене піддатися спокусі й накинутися на хліб із маслом чи смаженину. Однак я трималася. Кілька днів я почувалася зовсім кепсько і сподівалася, що це кінець, але тут помітила, що пігулок морфлію значно поменшало. Мене вирішили поволі від них відучувати. Але навіщо? Адже одурманеної наркотиками Переспівниці буде набагато легше позбутися перед натовпом. Аж раптом мене вжалила жахлива думка: а що як мене й не збираються вбивати? Що як на мене інші плани? Підрихтувати, видресирувати й знову використовувати?

Я не піддамся. Якщо я не зможу накласти на себе руки тут, то обов’язково зроблю це за першої-ліпшої нагоди. Мене можуть відгодувати. Привести моє тіло в ідеальний стан, пишно мене вбрати, знову зробити з мене красуню. Можуть вигадати чудернацьку зброю, яка оживатиме в моїх руках, та ніколи не зможуть промити мені мізки. Я більше не довірятиму жодному чудовиську на ім’я людина, тільки собі. Гадаю, Піта мав рацію, коли казав, що людство знищить себе і на зміну нам прийдуть розумніші, гідніші істоти. Тому що вид, здатний пожертвувати своїм потомством заради політики, не заслуговує на життя. Можете розуміти це, як хочете. Снігоу