Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

рідина. Яким знав, що це рак. Але він не казав про це їй. Ліве око геть запухло, і вона не бачила ним геть нічого. Рахіль від самого початку знала, чим усе закінчиться, і їй не так був потрібен той мільйон, як можливість завдавати мук цій колись щасливій і гарній сім'ї, оскільки в неї самої не було ані краси, ані рідних людей, які б її любили.

— Ліє, я йду. Встане мама — нагодуй її, тільки дивись, щоб усе було несолоне й негаряче, вона так любить. Потім виведеш її на вулицю та побудеш поряд, поки вона дихатиме повітрям і спатиме, — узяв до рук портфель і відчинив двері.

— Так, я зроблю все, тату, — визирнула з кухні і мило йому усміхнулася.

Він сів до ліфта. Біля під'їзду стояло авто. Водія не викликав. Було надто рано, і йому треба було заїхати ще в одній важливій справі до знайомого, який жив за містом. На все Якимові залишалися дві з половиною години. Рівно за десять хвилин до дев'ятої він підійшов до металевих воріт на вулиці Банковій і, діставши мобільний, набрав номер секретарки.

— Це Яким Герцель, у мене домовлено.

— Так, Якиме Аврумовичу, зараз вас зустрінуть. Тільки попереджую одразу, — її голос виказував сильну знервованість і навіть страх, — президент у поганому гуморі, ви матимете сім хвилин на розмову. Чекайте. Паспорт маєте?

— Так, — вимкнув телефон і пішов до першого під'їзду.

Офіцери попросили його викласти всі металеві речі, зняти пасок, здати мобільний телефон і пройти через рамку. Яким усе це слухняно виконав, і, поклавши в кишеню ярлик, за яким зможе одержати назад свій мобільний, розглядав інтер'єр і чекав на того, хто відведе його до президента. Він ніколи не був тут раніше. Темно-блакитні килими, на стінах, ліворуч і праворуч коридором, — фотографії відомих українців, кадри визначних подій, схоплені об'єктивом миті радості, горя, щастя, зневіри, розчарування і тріумфу. Він почув кроки, вона йшла впевнено і швидко. Білява, зріст Венери, гострі плечі, тонка шия, карі очі й рівний ніс. Чоло чисте та високе, кисті рук — мініатюрні, і довгі блідо-рожеві нігті. На ногах, маленьких рівних ніжках, — «Шанель» на високих підборах. Костюм світло-коричневий. І біла блуза. В руці вона тримала теку, в іншій — телефон.

— Якиме Аврумовичу, на вас чекають, ходімте, — подала йому руку, він потиснув. — Мене звуть Жанна Мелащенко. — Позаду залишалися дубові двері, гардероб, охоронці.

— Сім хвилин: чи не замало?

— Ні, цього досить, — зупинилися перед кабінетом. — Зараз, секунду, — зазирнула всередину, хитнула головою. — Заходьте, — пропустила його вперед.

— Дякую, — зачинив за собою двері.

Їх у кімнаті було п'ятеро, хоча це тільки умовно можна було назвати кімнатою — велика зала, де можна було б розмістити роту солдатів. У центрі — червоний відполірований стіл. Під вікнами — дивани та крісла, оббиті бордовим шовком. Килим коричневого кольору, і паркет викладений у формі химерних візерунків. Президент сидів до нього спиною у великому шкіряному кріслі й зосереджено читав газету. Побіля нього, спершись на стіл, поверх окулярів поглядаючи на Якима, стояв глава СБУ, поряд, випалюючи одну цигарку за іншою і струшуючи попіл у кришталеву попільничку, — голова секретаріату, на дивані переглядав якісь папери міністр охорони здоров'я, а біля підвіконня походжав якийсь невідомий Якимові генерал і позирав на вулицю. На того, хто ввійшов, він не звертав ніякої уваги. Тишу урвав президент. Він підвівся і, підійшовши до столу, кинув на його блискучу поверхню газету.

— Ви читаєте свіжу пресу, пане Герцелю? — обличчя в нього почервоніло ще більше, і дрібні пухирці всипали кисті рук. Він пересувався повільно, було видно, що лімфовузли запалені й болять коліна.

— Так. Утім, сьогодні не встиг, дуже рано вийшов з дому.

— Ознайомтеся, — запросив жестом Якима взяти газету. — Читайте вголос, — коли той кинув поглядом на заголовок.

— «„Президент болен проказой“. Как стало известно из достоверных источников в окружении главы государства, Андрей Викторович Мащенко тяжело болен. Несколько дней назад на его теле появилась сыпь. После проведения анализов врачи поставили неутешительный диагноз — лепра, или болезнь Хансена. Сможет ли президент в таком состоянии управлять страной и возможно ли спасти его от смерти, — эти вопросы остаются открытыми, поскольку, пока официально господин Мащенко не признает себя больным и не покажется на людях, мы можем только гадать. В секретариате президента пока что отмалчиваются, хотя и не отрицают того, что озвученная нами информация имеет право на жизнь».

— Правда, — підійшов до Якима й забрав у нього з рук газету, — корисно зранку читати свіжу пресу? Наскільки мені відомо, ви ще вчора мали на руках результати аналізів. Ми навіть мали з вами зустрітися, — президент ходив по залі й тер пальцем перенісся, — але в мене були нагальні справи, і я змушений був відкласти зустріч. Хоча мої люди відвідали вашу лабораторію, і її завідувач сказав їм усе. Окрім нього і вас, про хворобу президента не знав ніхто, чи не так? — Різко розвернувся та поглянув Якимові в очі. Він відповів на його погляд і вперто терпів, поки сірі зіниці і червонясті білки президентових очей просвердлювали його всього аж до серця, до душі. Яким уперше відчув силу цієї людини, і йому стало навіть якось не по собі. Здавалося, він може поглядом викресати вогонь. Яким кліпнув очима і стримано посміхнувся.

— Це не зовсім так, — потер пальцем стіл. — У лабораторії працює шестеро людей, і всі вони знали про хворобу Хансена.

— Так, — утрутився голова СБУ. Він катав у роті якусь кульку, час від часу її посмоктуючи, від того при розмові він ніби з'їдав закінчення слів. — Вони знали про хворобу, але навіть гадки не мали, хто саме на неї захворів. Завідувач усе мені розповів, — він клацнув пальцями й запитально поглянув на президента.

— Пане Герцелю, час вийшов, ви можете йти. Я розумію, що всі ми люди смертні, і на кожного з нас можна натиснути, і багато кого з нас можна зламати. Ви з таких, — він налив собі до склянки води. — А лікуватимуть мене за кордоном, та тільки ви цієї інформації злити не встигнете, я оприлюдню її першим. — Президент знову сів у крісло й запросив усіх присутніх прилаштуватись поряд. На Якима вже ніхто не звертав уваги.

Його провели до виходу, повернули мобільний, побажали всього найкращого та зачинили за ним двері. Яким сів до авто, набрав номер телефону й довго слухав гудки. Врешті хриплуватий чоловічий голос відповів:

— Да, у телефона.

— Это я.

— Ну что, ты был там? — він жував, і це заважало йому