Володимир Лис - Країна гіркої ніжності

підіймає. Як удвох чи утрьох до школи йдуть. А потім уявив, як разом з її обранцем на вінчання благословляє.

Зіновій:

— Матвій казав, що начеб тепліше стало. Не так мороз і вітер відчувалися. А як до табору вернулися — виявилося, що тільки двоє обморозилися з двадцяти їдного, ще троє чи четверо в лазареті повалялися. І ніхто не вмер. Матвій не раз те «різдвяне диво» згадував[8]. От як йому Маринка його і дочка помогли. Ну й, звісно, Господь Бог.

Усе ж поїхати в те гірське село за півтори сотні кілометрів у Дази вже не стачило сил. Далася взнаки поїздка у Лучинці, а потім до Львова. Викручувало ліву ногу, ломило в попереку, нестерпно нила нирка. Бо ж ішов сімдесят сьомий. Старість дихала за спиною надсадно, як старий пес.

Дізналася, що Матвій Білітюк теж уже в старості заприязнився з колишньою зечкою. Там, на Донбасі. Разом з її покійним чоловіком на шахті робив. Коли можна стало на Західну їм вертатися, то й поїхав за нею до Львова. Нова влада їм маленьку квартирку дала. Та якось вибралися у рідне село Матвієвої обраниці Стефки. І вельми в тім селі, де гори мовби піднімають хати і людей до неба, сподобалось Матвієві. Через рік там і поселилися, в хатині, що Стефанії од родички дісталася.

— Матвій, гейби мала дитина тішиться, що тепер на горі живе, з якої, казав, півсвіту видно, — розповідав з усмішкою Зіновій.

Зіновій запевнив, що обов’язково найближчим часом передасть Матвієві радісну звістку, що його дочка знайшлася. Він час од часу вибирається до Львова з того свого «гірського сідала[9]». На збори братства приїжджає, а то й просто щоб душу в розмові відвести. Зі Стефанією своєю завше вони тепер як голубки. Даза написала на клаптику паперу дві адреси — Віталії і свою, київську. І пару слів додала.

— Ото зрадіє Матвій, — сказав Зіновій. — Ото зрадіє. Бо вже й надію всяку втратив найти дочку. Казав, що боїться вмерти, так і не побачившись. Ну, тепер приїде. Він ще крепкий, як той боровичок, то й до Луцька, і дасть Біг, і до Києва добереться. Років п’ять назад, то ми з ним удвох до столиці їздили ще, на марш упівський, на Покрову. По-вояцькі ще ноги переставляли. А типер… Мав одразу після Різдва приїхати — не приїхав, то десь от-от буде. А нє, то я до нього поїду. Був би телефон, подзвонив би. Так нє, він мобілок не визнає.

Утома й болячки не полишали Даздраперму й після повернення зі Львова. Втішала себе, що в Києві відлежиться.

Надійшов поїзд і привіз час прощання. Олеся цьомнула маму, тернулася щокою об щоку, а далі надовго солодко завмерла в Ярославових обіймах. Сором її кудись полетів, як нічний птах. Їй було фантастично добре й затишно. Зустрінуться через тиждень, од сили два — вже в Києві. Назавжди. Щока у Ярослава ледь колюча, приємний лоскіт.

— Мамо, ти надто втомлена, — сказала Віталія. — Нащо ти в той Львів їздила? Так не терпілося?

— Скоро дізнаєшся, — таємничо відповіла Даза.

— Ти… Ти їздила до мого батька, адже так? — Віталія відчула вітер на пероні, рвучкий, але теплий серед зими.

— Так.

— І… Не зустрілися?

— Ні. Він живе десь у гірському селі. Та, гадаю, незабаром приїде. Мусить нарешті приїхати.

Віталія зовсім тихо:

— Ти казала, що він гарна людина. І що любив іншу жінку.

— Мовчи, — сказала Даза. — Хай він сам тобі все розкаже, як було. Як сталося.

Ярослав і Віталія ще зайшли до вагону. Олеся подумала, що все одно прощання надто коротке. А потім Олеся і бабуся Даза лишилися самі. На верхній полиці похропував пасажир, який, напевне, їхав з Ковеля. Перед тим, як лягти, Олеся тихо спитала:

— Як тобі Ярослав?

Даза не відповіла. Хотіла сказати, що гарний хлопець. І раптом слова кудись поділися. Ще не вимовлені, стали віддалятися. Поспішно, мов боялися запізнитися, наче вже належали комусь іншому.

— Я бачу, він тобі не сподобався, — розчаровано сказала Олеся. — Але чому, бабусю?

— Чого ж, хлопець гарний, — таки повернула й вимовила ті, відбіглі слова, Даза.

— І все?

— А що ти ще хотіла почути? Я ж його зовсім не знаю. І тобі з ним бути.

— Гарне слово — бути, — сказала Олеся. — Ми будемо з Ярославом, бабусю. І будемо жити — довго й щасливо.

— Звичайно, — погодилася Даза.

— І помремо в один день, — Олеся вимовила це і відчула дивний тенькіт всередині.

Майнула згадка. Згадка про мамину історію. Історію маминого життя. Маминого кохання, проти якого колись виступала бабуся Даза. А тепер… Навіщо тепер…

«Ні, ти мені не накаркаєш, бабусенціє-старушенціє, — подумала Олеся. — У мене від тебе є чарівне слово. Мій Ярославчик. Славцьо, Славунчик. Мій і моїм буде. Кохання, яке виросло серед зими, міцне. Міцнюще. Мовчи собі, бабусенціє. Мовчи і спи».

Та Даза довго не могла заснути. Ніколи не спала в поїздах. Майже не спала. Цього разу крізь безсоння приходили згадки і про неї саму, і про Віталію, і про Матвія Білітюка. І про те, що вона єдиний раз в житті знала чоловіка. Там, у другому селищі на Волині, куди втекла, аби Віта не довідалася, що вона не рідна, а прийомна дочка. У тому другому селищі не знав ніхто. Та з часом Даза, тоді ще Люба Лук’янченко, стала боятися, що дізнаються інше. Щороку працівники лікарні були зобов’язані проходити медичний огляд. У тому числі і в гінеколога. А гінеколог міг побачити, що вона ще незаймана. Здивуватися, як це так — має дитину й невинна. Вона чула, той гінеколог-чоловік має особливий, нездоровий інтерес до жінок. Даза гарячково стала вирішувати, що робити. Віддатися санітарові Валіку, який підкочується до неї? Але він міг розплескати в лікарні, що мати-одиначка дісталася йому дівчиною. Даза уявила розмови за її спиною після цього…

Нагода випала на дні народження колеги. Сусід по столу, як виявилося, далекий родич медсестри Поліни, часто, надто часто підливав їй вино. Даза слухняно пила, весело сміялася у відповідь на його доволі масні жарти й анекдоти. Коли поклав руку на її коліно, не прийняла ту руку, не відштовхнула. Він зустрівся з її очима, значливо підморгнув. Потім проводжав її додому. І десь на півдорозі обняв, став лапати, притис