Джорджіна Говелл - Королева пустелі

людиною серед нас»; він був незрівнянним лінгвістом, який за лічені хвилини доводив людей будь-якої національності та класу до нестримного сміху. А ще він був поціновувачем і примхливим колекціонером східного антикваріату.

Т. Е. Лоуренс був сам собі законом; таке явище було досить рідкісним і вкрай обтяжувало військовослужбовців. Пелехатий, статний, егоцентричний, він був привітним і мотивував до дії; саме таким його вперше побачила Ґертруда в Кархемиші і саме таким він їй сподобався. Його звичка усміхатися до самого себе, так ніби в його голові промайнув якийсь жарт, бентежила всіх довколишніх — одна Ґертруда чи, як він її називав, «Ґерті», рідко коли потрапляла в сум’яття. Особисті тривалі подорожі Лоуренса були зосереджені на замках хрестоносців у Сирії та Північній Месопотамії. За межами відділку він полюбляв носити вишиті жилетки та накидки або традиційні арабські «плаття», дішдаші; однак він і близько не міг так розмовляти арабською, як Ґертруда. Без таких статків, як у Ґертруди і, відповідно, статусу серед шейхів у пустелі, вони не сприймали його як рівню. Лоуренс працював у бюро вже декілька місяців, збираючи свої «крихти інформації», і безцеремонно ставився до картографії. Як він написав у листі щодо мапи доріг і криниць Синайського півострова: «Деякі дані достовірні, а все решта я додумав». Він боявся, що одного дня до нього явиться богиня помсти Немезида і йому доведеться шукати вихід із цієї пустельної країни, тримаючи в руках екземпляр своєї власної мапи.

Ось такими були люди, з якими тепер мала працювати Ґертруда. На першій компанійській вечері з Гоґартом і Лоуренсом вона ознайомилася з питанням, яке на той час викликало суперечку серед працівників британського бюро в Каїрі: чи змогло б арабське повстання, приміром, за підтримки Британії, зробити з турками те, чого не змогло досягти трьохсоттисячне військо в затоці Дарданелли? Як військові, так і старомодні колоніалісти переконливо вважали, що все, що можна було зробити, уже зробили. На їхню думку, войовничі племена — яких офіцери нарекли всеохопним званням «сукні» — були нездатні вести сучасну дисципліновану війну. На таку аргументацію бюро відповіло, що сучасна дисциплінована війна зазнала поразки вже на трьох лініях фронту.

У 1914 році з’явилися перші натяки на арабське повстання з боку хитрого хашимітського шарифа Мекки — найсвятішого міста Хіджазу — місцевості, що простяглася на східному березі Червоного моря. Титулом «шариф» називали потомків Моххамеда через доньку Фатіму. Тодішнього шарифа, сімдесятирічного Хуссейна, протягом вісімнадцяти років вважали «почесним» в’язнем Константинополя, поки 1908 року не повалили владу попереднього султана, після чого новий уряд, відомий як младотурки, необдумано відіслав його назад до Мекки в чині еміра, найстаршого серед усіх тарифів. Двоє синів Хусейна, високоосвічені та досвідчені Абдуллах і Файзал, залишалися в Константинополі, тримаючи батька в курсі всіх політичних справ, до 1914 року, після чого вони розірвали стосунки з турками й перебралися до Мекки. Початок війни ізолював Хіджаз. Паломництво припинилося, а постачання провізії до цієї засушливої місцевості залежало від доброї волі турків та їхньої надзвичайно важливої залізниці. У разі повстання британські кораблі з провізією мали б життєво важливе значення.

Напередодні світової війни Абдуллах у статусі посланника батька зробив візит східному секретареві. На той час сер Рональд Сторрс представляв інтереси генерального консула в Каїрі. Хитромудрий Абдуллах, шанувальник пре-ісламської поезії та жартівливих забав, почав розповідати древні оповідки та декламувати поезії «Сім од» та «Елегії». Заворожено слухаючи Абдуллаха, Сторрс був вражений глибиною його висловлювань і кількістю поезій, які той знав напам’ять; консул настільки здивувався, що навіть подумав, що припустився помилки, коли його із забуття повернуло негармонійне слово «кулемети», — Абдуллах нарешті дійшов до кульмінації свого візиту й запитав, чи постачатиме Британія їм зброю для «захисту» від турків, якщо його батько кине останнім виклик.

За це питання взявся тодішній британський резидент, Кітченер. Розглядаючи можливість вступу у війну Туреччини, він почав листуватися з Абдуллахом; після того, як Кінченер повернеться до Лондона на посаду військового міністра, листування продовжить його наступник Макмаґон. Кітченер запитав, чи Абдуллах «зі своїм батьком і арабами з Хіджазу будуть за нас чи проти нас». У наступному листі він пообіцяв захист Британії в замін на допомогу «арабської нації». Він також дав зрозуміти: «Може статися так, що араб правильного роду візьме на себе халіфат Мекки чи Медини», — і продовжив розповідати про «добрі вісті, свободу арабів і сонце, яке зійде над Аравією».

Натяки Кінченера продовжила така сама хитра техніка навмисної незрозумілості Макмаґона. Листування проводили секретно й детально продумавши. Листи емірові Хуссейну передавали в руків’ях кинджалів і підошвах взуття і продовжували розвідувати ймовірність та наслідки арабського повстання проти турків. Нічого конкретного обіцяно не було, одначе Хуссейн зациклився на думці, що може стати правителем арабської нації.

«Арабське питання», як його називали, напряму стосувалося Ґертруди, її початкова робота полягала в тому, щоб розібратися з плутаниною арабської політики та особистостей у Хіджазі, регіоні, що знаходився на південь від Єрусалима на такій самій відстані, що й Мекка, і де очікували повстання. Ґертруда мала зібрати докупи всю інформацію про племена, позбутися будь-яких виявлених прогалин, ідентифікуючи племена, їхні дружні й ворожі зв’язки, звіти, які Ґертруда завжди розбавляла захопливими характеристиками багатьох шейхів, яких знала особисто. Крім того, вона мала позначати на мапі пустельні стежки, прохідні шляхи через гори та безводні місцевості, можливі засоби транспортування та природні ресурси, а також місцезнаходження і вплив расових і релігійних угруповань та меншин. «Мої записи про племена починають набувати обрисів... Так цікаво цим займатись... Я не можу відірватися», — написала Ґертруда.

Друга частина Ґертрудиної роботи була спрямована на Месопотамію, що після початку війни стала надто важливою. Від появи перших цивілізацій цей регіон, розташований між двома природними межами річок Тигр та Євфрат, був плодючим східним доповненням аравійських північних пустель і забезпечував прохідним шляхом до Індійського океану через води Перської затоки на південному сході. Месопотамська кампанія, що почалася 1914 року, була розроблена ще в 1911 році на основі спільного рішення першого морського лорда, адмірала Джона «Джекі» Фішера, та першого лорда адміралтейства, містера Вінстона Черчилля, щодо підвищення швидкості ходу британського флоту за рахунок переведення кораблів з вугілля на нафту. Таким чином, пріоритетним завданням стало знайти надійне джерело нафти, яке належало б англійцям.

До 1908 року двома найбільшими постачальниками нафти були Америка та Росія, однак обсяги видобування в Азербайджані почали скорочуватися і ніяк не підпадали під британський контроль. Того ж року нафтовидобувна компанія «Бірма-Оїл» виявила новий пласт нафти у підніжжі гір Загрос, на кордоні Месопотамії та Персії.