Анна Мінаєва - Місто трьох королів, Анна Мінаєва

Розділ 21.3

***

 

— Так завжди? — тихо спитала я, коли з розмови з королем минув якийсь час.

Доріан повів мене коридорами, обрав якусь вітальню, наказав запалити камін та подати напої. Ми весь цей час знаходилися у тиші, тільки дощ стукотів по високих вузьких вікнах і деревина тріщала від жару.

— Що саме? — кронпринц стояв біля одного з вікон, притулившись плечем до темної стіни і дивився кудись у простір за склом. — Якщо ви про поведінку мого батька — так. Він завжди був людиною, з якою важко підтримувати діалог. І людиною, чиєю присутністю насолоджуються жінки. Чи вас ще щось цікавить?

— Я скоріш про те… А хоча, неважливо, — я відмахнулася від того виру думок, що мені дошкуляли. 

— Ні, мені цікаво, — чоловік повернувся до мене, і зараз в його очах я бачила лише втому. — Що вас здивувало, Емілі?

Я кашлянула і почала з самого початку:

— Мене здивувало те, що вас здивувала його можлива відмова. Наче ви і уявити собі не могли, що його величність може бути проти союзу з дочкою барона. 

Посмішка промайнула на його обличчі і миттєво зникла

— Річ у тому, Емілі, що він не має можливості мені відмовити. Така в нас з ним умова. Поки я виконую свою роль в його задумах, я можу робити все, що мені заманеться. 

— Я буду надто нахабною, якщо спитаю про які задуми йде мова? — обережно поцікавилася я. 

Насправді мене не цікавили політичні ігри чи якісь плани корони. Однак, щось підказувало, що мова зараз йде про дещо інше.

— Не будете, та я вам не відповім, — знизав плечима Доріан. — Якби наші заручини були справжніми, я сказав би вам правду. Розповів про все. А так… вибачте, та я не можу про це говорити.

Тепер я точно зацікавилася.

— Перепрошую, ваша високосте, — саркастично промовила я і впіймала блиск в очах кольору шоколаду.

Він примружився і лише похитав головою. 

Точно втомився. Інакше він знайшов би що відповісти, як мене підколоти.

— А чи потрібна нам за правилами благословення вашої матері? — я знову порушила тишу, яка накрила вітальню за кілька миттєвостей.

— Так, але матінка не в змозі приймати відвідувачів, — Доріан знову вдивлявся у дощ. — Тому ми обійдемося без цього. З сьогодення можна вважати, що ви моя наречена. Якщо хочете, можемо сходити до храму та отримати ще й благословенні богів. Та, як на мене, це зайве. У нашій з вами ситуації.

— Згодна, — відгукнулася я.

Королеву побачити, звісно, кортіло. Та я не могла не відмітити, що тон принца став ще більш втомленим і сумним на цій частині розмови.

— Я маю повертатися до маєтку, — я встала з-за столика, повернувши горнятко з синього скла на блюдце. — Ви дуже багато для мене сьогодні зробили, Доріане…

— Дозвольте зробити ще трохи, — він озирнувся до мене через плече. — Я накажу підготувати для вас карету. Почекайте поки її підкотять до головного входу.

— Щиро дякую, ваша високосте.

Це звернення — ще одна спроба виштовхнути Доріана з тієї шкарлупи, в яку він забрався після розмови з батьком. Та замість їдкої відповіді і словосполучення «Пряна принцеса» у мій бік, він лише ще раз мені кивнув.

І тепер я просто мала дізнатися, що саме я не розуміла і не помічала. Бо в такому стані кронпринца я бачила вперше. І цей стан йому не пасував.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍