Тесс Геррітсен - Хірург

крізь опущене скло, здавалося значно прохолоднішим, ніж раніше. Уночі з боку Канади до них наблизився холодний фронт, і цього ранку повітря в місті було свіжішим і чистішим. Він подумав про Мері й усі ті речі, які навіки пов’язали його з нею. Двадцять років шлюбу і незліченна кількість спогадів. Шепіт серед ночі, їхні особисті жарти, ціла історія. Так, історія. Шлюб складається з таких, здавалось би, незначних моментів, як підгоріла вечеря і нічні запливи, але саме ці миттєвості поєднують двох людей в одне ціле. Вони були разом у молодості і в зрілому віці. Усе його минуле належало єдиній жінці – Мері.

А от майбутнє поки що пустувало.

«Я не знаю, що буде далі. Але я точно знаю, що зробило б мене щасливим. Я думаю, що теж міг би зробити її щасливою. Після всього, що ми пережили, хіба можна хотіти чогось більшого?»

З кожною милею, що наближала його до Бостона, він шар за шаром скидав із себе всі сумніви. Коли нарешті вийшов з автівки біля лікарні «Пілґрім», його крок був упевнений, як у чоловіка, який знає, що прийняв правильне рішення.

Він піднявся ліфтом на п’ятий поверх, відмітився в адміністратора і рушив довгим коридором до палати 523. Легенько постукав у двері і зайшов.

Біля ліжка Кетрін сидів Пітер Фалько.

Її палату, як і палату Ріццолі, сповнював запах квітів. Крізь вікно пробивалося ранкове сонце, огортаючи ліжко і пацієнтку золотистим сяйвом. Кетрін спала. Біля ліжка стояла крапельниця, і крапельки соляного розчину переливався на сонці, ніби діаманти.

Мур стояв напроти Фалько, і якийсь час обоє чоловіків мовчали.

Тоді Пітер нахилився і поцілував чоло Кетрін. Потому підвівся і зустрівся поглядом з Муром.

– Подбайте про неї.

– Обов’язково.

– А я прослідкую, щоб ви дотримали свого слова, – сказав Фалько і вийшов з палати.

Мур зайняв його місце на стільці поряд з Кетрін і взяв її руку. Ніжно притулив до своїх губ. І тихенько повторив:

– Обов’язково.

Томас Мур завжди дотримував свого слова.

Епiлог

«У моїй камері холодно. Надворі нуртують лютневі вітри, а ще мені сказали, що знову пішов сніг. Я сиджу на своєму ліжку, накинувши на плечі ковдру, і пригадую приємну спеку, що огортала нас того дня, коли ми блукали вуличками Лівадії. На північ від того грецького міста б’ють два джерела, що їх стародавні греки називали Лета і Мнемосіна. Забуття і пам’ять. Ми з тобою напилися води з обох джерел, а тоді заснули під густою тінню крислатих олив.

Я думаю про це зараз, бо мені не до вподоби тутешній холод. Від нього моя шкіра робиться сухою і лущиться, і хоч скільки крему я наношу, він усе одно мені не допомагає. Тільки милі моєму серцю спогади про спеку, про нас, коли ми гуляли Лівадією, коли розпечені сонцем камені приємно гріли наші ступні, – тільки вони можуть мене розрадити.

Дні тут минають дуже повільно. Я сиджу в одиночній камері, мене відгородили від інших в’язнів через мою погану славу. Зі мною спілкуються лише психіатри, але й вони вже втрачають інтерес, бо я не можу потішити їх якимось вражаючим відхиленням. У дитинстві я не знущався над тваринами, нічого не підпалював, ніколи не мочився в ліжку. Я ходив до церкви. Поважав старших.

Завжди наносив сонцезахисний крем.

Я не божевільніший від них, і вони це добре знають.

Я відрізняюся від них лише своїми фантазіями, і саме ці фантазії привели мене до цієї камери в цьому холодному місті, де завжди дме білий від снігу вітер.

Я щільніше закутуюся в ковдру, і мені важко повірити, що на світі є місця, де бронзові тіла, вкриті крапельками поту, лежать на теплому піску, а легенький бриз колише пляжні парасолі. Саме до такого місця поїхала й вона.

Я сягаю рукою під матрац і виймаю звідти клаптик аркуша. Я відірвав його від сьогоднішньої газети, яку, за винагороду, мені люб’язно просунув охоронець.

Це оголошення про весілля. О третій дня 15 лютого доктор Кетрін Корделл вийшла заміж за Томаса Мура.

Наречену вів до вівтаря її батько, полковник Роберт Корделл. На ній була сукня з високою талією кольору слонової кості, розшита намистинами. Наречений був у чорному костюмі.

Святкування весілля відбувалося в готелі „Коплей Плаза“ у Бек-Бей. Після тривалого медового місяця на Карибських островах подружжя мешкатиме у Бостоні.

Я складаю цей огризок паперу і кладу його під матрац, у безпечне місце.

Тривалий медовий місяць на Карибських островах.

Вона вже там.

Я бачу її, як вона із заплющеними очима лежить на пляжі, на її тілі виблискують піщинки. Її волосся, що розметалося по рушнику, скидається на червоний шовк. Вона дрімає, розморена спекою, її руки розслаблені.

А тоді, зненацька, вона різко прокидається. Її очі широко розплющені, її серце мало не вистрибує з грудей. Від страху вона вкривається холодним потом.

Вона думає про мене. Так, як я думаю про неї.