Сергій Миколайович Поганий - Убивство у Мюнхені. По червоному сліду

ден Берґ заарештував Логінова і почав інтенсивні допити. Водночас його допитував оперативник ЦРУ з Вашингтона. У вересні 1967 року відомство ван ден Берґа здобуло першу перемогу над радянською розвідкою: Логінов зізнався, що працював на КДБ, що й підозрював Енглтон від самого початку. Та свідчення Логінова не дозволяли зробити висновок, ніби він намагався ошукати американців.

Перемога ван ден Берґа виявилася поразкою Енглтона. ЦРУ не знало, що робити. Південноафриканці не могли висунути Логінову обвинувачення, адже це означало оприявнити секретну інформацію ЦРУ, а управління не могло на це піти. І просто відпустити його було неможливо. Тоді виникла ідея (припускають, що у Райнгарда Гелена) обміняти Логінова на оперативників БНД на Сході. Таке рішення влаштовувало всіх, крім самого Юрія Логінова: невдячні американці повертали його чекістам. Через південноафриканців ЦРУ засвітило список агентів КДБ за кордоном, яких нібито здав Логінов під час допитів. У такій ситуації Логінов волів би не повертатися в СРСР, але його інтересами знехтували. У липні 1969 року ван ден Берґ відправив Майка Гелденгейза з Логіновим до Західної Німеччини. У Франкфурті його передали спершу Гелену, потім чекістам. Усвідомивши ситуацію, шокований Логінов намагався уникнути екстрадиції, але його не слухали. В обмін на невдалого американського шпигуна німці отримували одинадцять своїх агентів.

Коли Гелденгейз віз Логінова на вірогідну смерть, Сташинський уже жив у Південній Африці і розповідав новим господарям про методи роботи КДБ. На фоні Логінова йому сильно пощастило. Кілька років у західнонімецькій в’язниці не йшли в жодне порівняння з тим, як ЦРУ повелося з Носенком і Логіновим. Реалізуй Богдан початковий план, придуманий у Москві в січні 1961-го, – вийти через Інґе і Західний Берлін на американців і запропонувати їм свої послуги в Москві – він міг стати мішенню обох розвідок – і ЦРУ, і КДБ. Навіть якби Сташинському вдалося обманути чекістів і втекти на Захід, жодних гарантій, що його не обміняли б назад, як Логінова. Хтозна, чи була б тоді радянська фортуна до нього так само ласкава, як до Логінова. КДБ, очевидно, так і не дізнався про роботу Логінова на ЦРУ, і йому загрожувало покарання тільки за здачу секретів південноафриканцям. Але трибунал його оминув: виявилося, що Логінов – син високого начальника, крім того, починаючи роботу на КДБ, він не давав присяги. Логінова вислали в закрите для іноземців місто Горький, де всю холодну війну він пропрацював вчителем англійської у школі[413].

Сташинський, судячи з усього, залишався в Південній Африці. Ходили чутки, що в 70-х роках він служив радником організованих південноафриканцями загонів, які воювали в Конго. Може, це й була робота, яку, за словами Гелденгейза, Сташинському знайшли в ПАР? Цілком можливо: 1967 року, коли він вийшов на свободу, південноафриканська поліція почала боротися з повстанцями в Родезії. У прикордонні райони відправили дві тисячі поліцейських, проти заворушників кинули поліцейський спецназ – прообраз загонів особливого призначення, створених Гелденгейзом у 70-х роках. Перші бійці особливих загонів проходили підготовку на базі таємної поліції в Дурбані, з цього міста нібито походила нова дружина Сташинського. У Дурбані жив і помер Гергі Страус, інтерв’юер Гелденгейза[414].

Новий спецназ слід було підготувати для боротьби з повстанцями, і Сташинський, маючи досвід війни з визвольним рухом в Україні, міг допомогти своєму весільному боярину Майку Гелденгейзу. Утекти від одного тоталітарного режиму, щоб працювати на інший, – роль не унікальна, якщо вона справді дісталася Сташинському. У 50-х роках перебіжчик Ніколай Хохлов був радником південнов’єтнамського диктатора Нго Дін Зьєма в питаннях ефективної протидії партизанському руху. Хохлов і Сташинський (різною мірою) були спеціалістами з таких питань і, живучи на Заході, поділяли антикомуністичні переконання. У них не було якихось особливих політичних чи психологічних причин не брати участі у світовому поході проти комунізму, як це називала західна пропаганда[415].

Із двох припущень про нову країну Сташинського – Сполучені Штаті або Південно-Африканська Республіка – останнє здається вірогіднішим: воно краще вписується в історичний контекст і не суперечить інформації про життя Сташинських після суду з американських і німецьких джерел. Якщо версія Гелденгейза достовірна, то багато моментів у житті Сташинського постають у новому світлі. Слюсарна підготовка, судячи з усього, йому не знадобилася. Незрозуміло, де він провів 1967 рік і що робив, але 1968-го працював на південноафриканські спецслужби, які в боротьбі з повстанцями й пригнобленими народами використовували ту саму брутальну тактику, що й КДБ. Сташинський втратив жінку, яка надихнула його вирватися з тісних обіймів КДБ й радянського режиму. Боярин на новому весіллі був генералом спецслужб, якого підозрювали не тільки в масштабних порушеннях прав людини, а й у тому, що він тероризував політичних опонентів режиму за кордоном. Здавалося, що порочне коло державного насильства й зради, з якого безуспішно хотів вирватися Сташинський, замкнулося в Південній Африці.

Думка, що Гелденгейз, досвідчений розвідник, свідомо вигадав історію про південноафриканські пригоди Богдана, щоб відвернути увагу від справжнього Сташинського, не має серйозних підстав. В інтерв’ю, яке генерал дав авторові цих рядків у квітні 2013 року, він підтвердив перебування Сташинського у Південній Африці, але додав, що ні він, ні його колишні колеги, з якими він радився, не знають, куди він подівся. Через свого біографа генерал також підтвердив автентичність інтерв’ю, які він дав 1985 року[416].

Заперечити версію генерала можна тільки незалежними свідченнями про життя Сташинського після виходу з в’язниці в грудні 1966-го. Поки таких свідчень нема, єдина надійна база для припущень – порада, яку Сташинський дав Ярославу Стецьку. «Не думаю, що існує надійний захист від убивць КДБ, – відповів Сташинський на питання Стецька, яке йому передали у в’язницю. – Але можна ускладнити виконання таких злочинів». Сташинський радив гіпотетичним жертвам КДБ змінювати імена й адреси щонайменше раз на три роки, а країну проживання якомога частіше. У всіх країнах слід вибирати поширені імена і не брати слов’янські. Імена й адреси не мають фігурувати в телефонних довідниках. Удома слід використовувати інші псевдо і навчитися помічати хвости. «Повна секретність – перша заповідь», – казав Сташинський[417].

39. Шлях додому

«Злегка сутулий, із залисинами і сивиною чоловік, який на вигляд був значно молодшим за свій вік, зовсім не схожий на того Богдана Сташинського, якого я бачила на фотографіях», – писала українська журналістка Наталя Приходько про своє знайомство з чоловіком, який відрекомендувався Богданом Сташинським.

За словами журналістки, вона зустрілася з колишнім агентом КДБ влітку 2011 року за посередництва приятеля, відставного офіцера Служби безпеки України. Той сказав, що Сташинський, наближаючись до восьмого десятку, не хотів забирати секрети із собою і був готовий на інтерв’ю. У