Люко Дашвар - Ініціація

— Оцю приміряю! Де у вас дзеркало?

Де у нас дзеркало? Я роззираюся розгублено, малі верещать, матусі гомонять. Моя рука з синім каменем на пальці живе окремим життям. Піднімається у плавному жесті, показує на стіну, завішену східними килимками.

— Там…

Там у нас дзеркало? Малі верещать, матусі гомонять. Я дивлюся на килимки. Від кольорів в очах — екзотичні метелики, та я бачу вузьке і високе, ніби готичне, дзеркало поміж східних візерунків. Матуся вже скинула свій одяг. Вдягла вишукану вишиту сукню. І всі — тільки на неї. Ах, як же гарно! Як прекрасно та файно! І подруга, що матуся віддала їй своє маля… І вона сплескує долонями:

— Як же файно!

У мене холоне серце: чому в неї руки вільні? А де діти? Роззираюся: дітей нема! Матусі гомонять навколо подруги у вишитій сукні: як файно! Я відчуваю: моє серце зупиняється. Не кричу. Не біжу до матусь, не питаю їх похапцем: де ваші діти?! Затуляю рота долонею, суну геть з освітленої зали до зміїного чорного коридору, бо тільки через нього — на світ Божий. Якби тут був другий запасний вихід, я б знала. Тобто я точно знаю, що знала б! Та вихід лише один.

Суну чорним коридором, у мене мета: наздогнати малих мандрівників, вхопити за шкірки, тягти назад, сварити:

— Ви куди?! Хіба можна отак самим у світ… без мами?! Ви ж погубитеся!

А чорний коридор ніяк не закінчується, і я вже втрачаю відчуття часу, просто суну і суну. Двері виникають так несподівано, що я лякаюся. Заклякаю на мить. Де ж діти? Вони би не змогли самостійно відчинити ці важкі дубові двері.

Щосили штовхаю двері — піддайтеся, та двері раптом відчиняються так легко, що мене виштовхує у світ Божий, як легку пір’їнку. Хитаюся біля розчахнутих дверей. Роззираюся: тут вітер, галас, метушня. І моторошний жіночий крик, що він — біда. Біда. Крик заповнює простір, і я так лякаюся, що одразу забуваю про чужих погублених дітей. Що мені до тих дітей? Мені — я.

Страх хазяйнує. Скручує біля розчахнутих важких дверей. Витягую шию, вдивляюся у вулицю. Звідки ці страшні волання? Такі відчайдушні і розгублені. Голова обертом — і не зрозуміти, звідки лине той жахливий крик. Звідусіль.

Страх хазяйнує. Ріже вуха, віддає накази:

— Сховайся в салоні! Зачинися! Забийся під килимки, забудь дихати.

— Як же так?! Не хочу! Якщо сховаюся, то не дізнаюся причин страшного волання, не побачу!

— Зате виживеш. Ховайся!

І я біжу в салон — довгим ієрогліфічним коридором. Нарешті і зала. Нікого. А де… Де дурні матусі, що погубили дітей через вишиті сукні?

— Забудь! Ховайся!

— Не можу!

— Чому?

— Тут не моє місце! Чуже! — кричу я страхові.

— І що?

— Тільки в своєму місці можна надійно сховатися! У своєму! Я пошукаю своє…

І знову я в тому клятому чорному коридорі. Суну до дверей, бовтаюсь у власних сумнівах: чи дійду до свого місця? А воно де? Може, варто було дослухатися до власних страхів?

Крики не змовкають. Я прочиняю двері, визираю на вулицю, та бачу тільки безпорадну метушню розгублених людей. Раптом із хаотичного натовпу стрімко вибігає мужчина, мчить у бік салону. Мужчина молодий, у нього блискучі чорні очі, біла майка і жовтий ланцюжок на спітнілій шиї. І враз метушливий хаос набирає конкретної форми: мужчина тікає, відчайдушно намагається врятуватися, та це майже неможливо, бо за ним женеться озвірілий розлючений натовп.

Ми зустрічаємося поглядами лише на мить. Чорні очі кричать:

— Врятуй! Благаю!

— Як?!

— Сховаюсь у салоні, добре? Інакше вони мене вб’ють.

— Ховайся! Я не можу заборонити тобі тут ховатися, — пояснюють мої очі. — Тут не моє місце. Я тут не хазяйка.

Він стрімко прослизає в салон. У чорний ієрогліфічний коридор і далі, далі. Я більше не бачу його, але знаю: він усередині, і це дуже, дуже небезпечно для мене. Смертельно небезпечно! Бо ж він може бути злодієм, шахраєм, убивцею. Варто мені вслід за ним зайти в чорний коридор і зачинити двері, як він уб’є мене. Точно вб’є! Бо ж ми розмовляли. Очима. І я тепер ніби причетна до всього, що накоїв мужчина. І я чомусь впевнена: він — не жертва, він таки скоїв щось дуже огидне, раз розбурхав стільки людей.

Я намагаюся зрозуміти: що ж мені тепер робити? І геть гублюся від страхів. І бовтаюся біля розчахнутих дверей, як поміж двох світів, на сходинках — у найнебезпечнішому і найбезглуздішому місці, наче саме воно і є моїм місцем.

А навколо кружляє розлючений люд. Хижо шкіриться, шукає свою здобич, шукає. Розтікається простором, засмоктує у натовп все нових і нових учасників так фатально, що відчуваю: скоро мене теж затягне в той натовп. Наче тільки там, у натовпі, можна надійно сховатися. Від натовпу. Та раптом повз агресивне хвилювання до салону спокійно йде хазяйка салону, усміхнена темноволоса дівчина. Спускається сходами, і моя присутність її аж ніяк не дивує. Каже мені:

— Треба зачинити двері і вікно.

— Тут є вікно? — питаю, мов із конопель. І бачу поряд із важкими дубовими дверима вузьке готичне віконце.

— Звичайно, — усміхається дівчина, починає опускати важкі жалюзі, а вони не піддаються.

— Допоможеш? — просить мене.

Я чую не тільки її. Розлючений натовп кружляє-нишпорить зовсім поряд.

— Він десь тут! Зовсім поряд! — сичать люди.

— То допоможеш? — спокійно перепитує дівчина.

Я б допомогла, та в мене на пальці без імені — ідіотська каблучка з пласким синім каменем. І сором, якщо хазяйка салону побачить її. Ще подумає, що я злодюжка, що вкрала каблучку! І я не допомагаю.

— Не можу! — відказую розгублено. І навіть роблю три кроки сходами наверх, до натовпу, подалі від дівчини. Щоби вона не помітила на моїй руці каблучки з салону.

І я не допомагаю. Кажу щось пусте, непотрібне і неважливе. А потім — важливе.

— Там, у твоєму салоні… Певно, за килимками сховався мужчина з такими блискучими чорними очима, що я зроду-віку не бачила таких блискучих чорних очей. Він, певно, жертва. А може, навпаки — злочинець. Знаєш, такий: ніж за пазухою, хижі наміри, холодне серце.

Темноволоса дівчина відмахується легковажно:

— Усе гаразд.

Нарешті опускає жалюзі, ступає в чорноту вузького коридору, тримається за двері, озирається до мене: