Ольга Обська - Приречений кохати, або Надія короля Ерланда, Ольга Обська

Розділ 52. Пробудження

— Ось так, ось так він її душив, — Лізі обхопила своє горло руками. — А вона очі вирячила, хрипить, піна з рота, — помічниця скорчила страшну гримасу — напружилася до почервоніння і звісила набік висунутий язик.

Наді залишалося лише сміятися. Талант коміка у Лізі вона розгледіла вже давно, але зараз та перевершила сама себе, зображуючи, що Дуглас зробив із Равеліною, коли та видала його, як свого спільника.

— Лізі, а тепер усе по порядку та з усіма подробицями, — попросила Надя, ледь стримуючи сміх. Помічниця вже коротко розповіла, що сталося, поки Надія спала під дією снодійного зілля. Тільки розповідь вийшла настільки емоційною і перемежовувалася такими експресивними пантомімами, що все змішалося в суцільну кашу в голові. Єдине і найголовніше, що зрозуміла Надя — що, на щастя, нікому голови поки що не відрубали, ні Марині, ні Феліксу.

— А от леді Равеліні та лорду Дугласу слід було б відрубати, — зневажливо пирхнула помічниця.

— Лізі, по порядку, — благала Надя.

— Добре, — та присіла на ліжко поряд і почала. Як годиться. Здалеку.

— Я вчора весь день передчувала, що щось станеться. Але як завжди не могла зрозуміти — добре чи лихе. Але зате точно знала: станеться щось грандіозне, таке — надзвичайне. І я мало це «надзвичайне» не проспала. Сама не могла зрозуміти, чому мене вдень раптом так в сон хилити почало. Це потім я здогадалася, що мені щось снодійне у воду підсипали. Прокинулася я, а вже темрява надворі. Я як підскочила, як помчала у ваші покої. Серце просто вистрибувало з грудей.

— А чого ти злякалася?

— Як чого? А раптом вам щось треба, а я сплю?

Ох, дбайлива Лізі — добра душа.

— Забігаю. І що я бачу? Ой, краще не згадувати! У вашому ліжку чомусь леді Марина. Поруч із ліжком напіводягнений лорд Фелікс, якого лорд Вільгельм спиною прикриває. Лорд Дуглас і леді Равеліна по стінці до дверей пробираються. А ви вся така бліда йдете у бік Його Величності. І відчуваю — зараз впадете непритомна. Але він встиг вас підхопити.

У Лізі на очах раптом сльози виступили:

— Я подумала найстрашніше. Як закричу, і кинулася до вас. Але це я ще, виявляється, тихо кричала. От як сам Його Величність гаркнув — це треба було чути. Стіни замку затремтіли. "Лізі, негайно лікаря сюди!" — наказав він. — "Вільгельме, з-під землі мені дістань того, хто в покої цю склянку приніс!" — вказав на тумбу. І відразу всі заметушилися. І я, звичайно, помчала за лікарем.

Лізі взяла підопічну за руку:

— Якби ви знали, леді Наде, яким неквапливим мені лікар здавався. Хоча насправді він, звичайно, діяв швидко. Я його з ліжка, можна сказати, витягла. А він за кілька хвилин уже біг за мною до ваших покоїв зі своєю валізкою. Коли ми з ним зайшли, вже нікого, крім вас і Його величності, не було. Ви лежали на ліжку, а король так дивився — серце моє розривалося. От казала ж вам, що він вас кохає, а ви не вірили.

Угу. Лізі ось прямо по погляду визначила глибину його почуттів.

— Лікар оглянув вас і сказав, що не бачить загрози здоров'ю. Що це не непритомність — просто дуже міцний сон. І я трохи заспокоїлася. Його Величність звелів мені вийти, але я не хотіла. А раптом вам щось знадобиться?

— Але ти таки пішла?

— Так. Мене лікар за собою потягнув. Силою. Добровільно я вас не залишила б. А звідки ви знаєте?

Звідки Надя знає? Їй снився сон, який, мабуть, був сном лише наполовину. Ерланд... яким він був ніжним. Як обережно притискав до себе, як легенько торкався губами її губ, як тихо шепотів, але вона все одно чула його погрозу-обіцянку, що він її нікуди не відпустить. "Просто не зможу". І їй хотілося відповісти, що вона передумала їхати. Але відповісти в неї не виходило. Зате чудово виходило вмирати від його ніжних повільних трепетних пестощів.

— Але ж ви розумієте, леді Наде, що далеко я не пішла, — продовжила Лізі. — Єдине, на що погодилася — це залишитися під дверима. Я там чергувала, як це робили свого часу лорд Вільгельм і лорд Фелікс. Стояла на варті, — Лізі підскочила з ліжка і встала струнко, демонструючи, як доблесно несла службу, знову змушуючи Надю посміхатися. Такого відданого лицаря-охоронця у спідниці та чепці ні в кого немає. — І от бачу — мчить коридором лорд Вільгельм і тягне за собою Сабі.

— Хто це?

— Служниця леді Равеліни. Підбігає він до мене, вказує на ваші покої і запитує: "Його Величність там?". "Там", — кажу. І вже здогадуюся, що до вашого раптового погіршення стану причетна ця змія, щоб у неї мухомори замість волосся на голові росли. Лорд Вільгельм покликав Його Величність, той вийшов і тільки глянув на Сабі, вона одразу зблідла і фіолетовими плямами вкрилася. До ніг йому впала — мовляв, пощадіть, це я не з власної волі, це мене Леді Равеліна змусила. Його Величність грізний став. Такий розлючений! Я думала він одним поглядом цю відьму прикінчить. Звелів Вільгельму взяти Сабі під варту, а сам пішов віддати розпорядження, щоб леді Равеліну теж взяли під варту. А мені, нарешті, дозволив знову до вас повернутися. Наказав подбати про вас. І більше я вже з ваших покоїв не виходила. Мені всі новини Шиллі розповідала. Я попросила її, щоб тримала в курсі.

Лізі глянула на годинник.

— Вже час приймати мікстуру. Це лікар прописав. Звелів, щоб я вам дала її за чверть години після того, як прокинетеся. Вона відновлює сили.

Надя слухняно відкрила рота і Лізі влила їй ложку досить неприємної на смак рідини, відразу давши запити ягідним морсом. І залишилася задоволена, що підопічна не вередує. Навіть по голові погладила, як маленьку дитину.

— І що Шиллі тобі розповіла? — не терпілося Наді дізнатися, що було далі.

— Розповіла, що леді Равеліна намагалася втекти. Варта нагнала її вже у кареті. Та влаштувала істерику. Що, мовляв, її обмовили. Але гонець, посланий до проклятого села, де торгують зіллями, підтвердив, що саме леді Равеліну бачили там напередодні. Коли вона зрозуміла, що заперечувати свою причетність марно, почала звалювати провину на лорда Дугласа, що, мовляв, це він її змусив. І коли їх звели разом, він від злості немов самовладання втратив — кинувся її душити. Ось так, ось так він її душив, — Лізі знову почала свою виразну пантоміму. — А леді Равеліна очі вирячила, хрипить… Еге, шкода йому не дали закінчити розпочате.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍