Едіт Єва Егер - Вибір, Едіт Єва Егер

1. Чого ви хочете? Це оманливо просте запитання. Значно складніше, ніж ми уявляємо, дозволити собі дізнатися та прислухатися до себе, співставити себе зі своїми бажаннями. Як часто, відповідаючи на запитання, ми кажемо, чого хочемо від інших? Я нагадала Лінг та Джун, що вони мусять відповісти на це запитання заради себе. Відповідь «я хочу, аби Джун покинув пити» чи «я хочу, аби Лінг припинила пиляти» вважатиметься униканням відповіді.

2. Хто хоче цього? Наш обов’язок та найскладніша задача полягає в тому, аби усвідомити власні очікування від себе замість того, аби намагатися жити згідно з тим, чого інші очікують від нас. Мій тато став кравцем, тому що його тато не дозволив йому стати лікарем. Мій тато був найкращим у своїй професії, отримував схвалення та нагороди, але сам він ніколи цього не прагнув і завжди шкодував, що його мрія не здійснилася. Наша відповідальність у тому, аби діяти в інтересах себе справжніх. Часом це означає припинити задовольняти потреби інших, відмовитися від потреби отримувати схвалення.

3. Що ви плануєте зробити для цього? Я вірю в силу позитивного мислення, але зміни та свобода також вимагають позитивних дій. Хоч що б ми практикували, ми вдосконалюємо це. Якщо ми практикуємо злість, то матимемо більше злості. Якщо ми практикуємо страх, то матимемо більше страху. У багатьох випадках ми насправді виснажливо працюємо, аби зрештою переконатися, що це веде нас в нікуди. Аби щось змінити, спочатку потрібно визначити, що вже не працює, і покинути цю добре знайому схему, бо вона ув’язнює.

4. Коли? У «Віднесених вітром», маминій улюбленій книзі, Скар­летт О’Хара, натрапивши на труднощі, каже: «Я подумаю про це завтра… Зрештою, завтра буде інший день». Якщо ми хочемо рухатися вперед, а не по колу, то час діяти вже.

Лінг та Джун записали відповіді на запитання, склали аркуші до папки та вручили мені. Ми мали їх прочитати наступного тижня. Вони підвелися, щоб залишити мій кабінет, Джун потиснув мені руку. А коли вони йшли до дверей, я побачила потрібний мені доказ того, що вони справді прагнули спробувати побудувати міст над прірвою, якій дозволили руйнувати їхній шлюб, що вони справді воліють зійти з гойдалки обвинувачень. Лінг обернулася до Джуна та нерішуче всміхнулася. Він був до мене спиною, тому я не могла побачити, чи він усміхнувся у відповідь, але я побачила, як він лагідно поплес­кав її по плечу.

Коли ми зустрілися наступного тижня, Лінг та Джун відкрили для себе дещо непередбачуване. На запитання «чого ви хочете?» вони обидвоє відповіли однаково — щасливий шлюб. Лише вимовивши це бажання, вони вже стали на шлях до отримання бажаного. Вони просто потребували нових інструментів.

Я попросила Лінг попрацювати над зміною її поведінки у той час, коли Джун повертається щодня додому. Саме в ці миті вона зазвичай відчувала найсильнішу злість, вразливість та страх. Чи прийде він напідпитку? Наскільки сильно він нап’ється? Чи є хоч якась можливість близькості? Чи це виявиться черговий вечір прірви та ворожнечі? Вона навчилася вгамовувати страх, намагаючись посилити контроль. Зазвичай вона нюхала дихання Джуна, звинувачувала та відштовхувала його. Я порадила їй щоразу однаково вітати чоловіка, незалежно від того, п’яний він чи тверезий, лагідними очима та простим зауваженням: «Я щаслива тебе бачити. Я рада, що ти вдома». Якщо він п’яний, якщо вона була ображена та зневірена, вона могла розповісти йому про власні почуття. Вона могла сказати: «Я бачу, що ти пив, і це засмучує мене, тому що мені складно відчувати близькість до тебе, коли ти п’яний» чи «…це змушує мене хвилюватися через твою безпеку». Вона мала змогу робити свій вибір у відповідь на його вибір пити. Вона могла сказати: «Я сподівалася поговорити з тобою ввечері, але бачу, що ти випивав. Тож натомість я займуся чимось іншим».

Я поговорила з Джуном про психологічні аспекти залежності. Я повідомила йому, що можу допомогти зцілити той біль, який він намагається вгамувати за допомогою алкоголю, і якщо він обере бік тверезості, то потребуватиме додаткової підтримки в боротьбі із залежністю. Я попросила його відвідати три зустрічі анонімних алкоголіків та перевірити, чи він впізнає себе у будь-якій з історій, що він там почує. Він справді пішов на три зустрічі, але, наскільки я знаю, більше туди не повертався. Упродовж часу, коли я працювала з ним, він не припиняв пити.

Коли Лінг та Джун закінчили терапію, деякі аспекти їхнього життя покращилися, а деякі ні. Вони краще могли слухати одне одного без потреби виявитися правими, і більше часу вміли проводити на іншому боці гніву, де могли визнавати власний смуток і страх. Їхні стосунки потеплішали. Але самотність лишилася. Також лишився страх, що пияцтво Джуна може вийти з-під контролю.

Їхня історія добре нагадує, що не все скінчено, поки все не скінчено. Доки ви живі, завжди існує ризик, що ви ще страждатимете. Але також існує можливість знайти спосіб страждати менше, обрати щастя, а для цього потрібно взяти на себе відповідальність за себе.

Намагатися бути нянькою, що задовольняє кожну потребу іншої людини, так само погано, як і уникати власної відповідальності за себе. Це було і моєю проблемою. Це взагалі поширена проблема серед психотерапевтів. Осяяння в цьому питанні зійшло на мене, коли я працювала з матір’ю-одиначкою з п’ятьма дітьми, без роботи, з обмеженими фізичними можливостями і депресією на додачу. Їй було складно виходити з дому. Я охоче вписалася — забирала її виплати по безробіттю, розвозила дітей по зустрічах та заняттях. Як її терапевтка, я відчувала обов’язок допомагати їй у будь-який можливий спосіб. Але одного дня, коли я стояла в черзі у центрі соціального обслуговування, відчуваючи себе великодушною, шляхетною та гідною, я почула голос зсередини. «Еді, — казав голос, — чиї потреби ти задовольняєш?» Я збагнула, що відповідь була не «моєї любої пацієнтки». Відповідь була «мої власні». Вирішуючи її справи, я робила краще собі. Але якою ціною? Я живила її залежність — та її голод. Вона вже довгий час позбавляла себе того, що могла знайти лише всередині, і поки я вважала, що підтримувала її здоров’я та благополуччя, я насправді підтримувала її позбавлення цих речей. Допомагати іншим нормально — так само нормально і потребувати допомоги, — але якщо твоя допомога дозволяє іншим не допомагати самим собі, то насправді ти калічиш тих, кому