Уолтер М. Міллер-мол. - Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол.

він міг бути галюцинацією. Але птах також його чув. І не зводив погляду із чогось, що лишалося за межами зору абата. Врешті-решт він хрипло зашипів і злетів у повітря.

— Поможіть! — слабко закричав абат.

— поможіть, — змавпував його той голос.

Перед настоятелем із-за гори каміння вийшла двоголова жінка. Вона спинилася і поглянула на нього.

— Дякувати Богу! Пані Ґральс! Спробуйте відшукати отця Легі…

— дякувати богу пані ґральс спробуйте відшукати…

Чернець прокліпав криваву полуду з очей та уважно придивився до неї.

— Рейчел, — видихнув він.

— рейчел, — відповіла істота.

Вона опустилася перед ним навколішки і сіла на п’яти. Вона дивилася на нього холодними зеленими очима та невинно посміхалася. В її погляді читалася тривога, перемішана з подивом і цікавістю, можливо, із ще чимось іншим, та, вочевидь, вона не розуміла, що абата мучить біль. Щось в її очах відволікало увагу від усього іншого. Але потім Церкі помітив, що голова пані Ґральс міцно спала на іншому плечі, тоді як Рейчелина посміхалася. Це була юна сором’язлива усмішка в надії на дружбу. Священик спробував іще раз.

— Агов, чи є хто живий? Приведіть…

Відповідь пролунала мелодійно та врочисто:

— агов чи є хто живий приведіть… — Вона ніби смакувала слова, карбуючи їх одне за одним. А понад ними ширяла її усмішка. Губи Рейчел продовжували ворушитися, коли голос вже відлунав. Це не просто осмислене наслідування, подумалося йому. Вона намагалася щось сказати. Передати ідею: «Я схожа на тебе».

Але ж вона щойно народилася.

«І ти якась не така». Церкі помітив це зі святобливим страхом. Він пам’ятав, що пані Ґральс потерпала на артрит обох колін, але тіло, що колись належало їй, зараз стояло на колінах та сиділо на п’ятах із гнучкою молодечею поставою. Ба більше, зморшкувата шкіра старої жінки здавалася тепер пружнішою і аж наче трошки світилася, ніби в старі, зашкарублі тканини вдихнули нове життя. Раптом він помітив її руку.

— Ви поранені!

— ви поранені.

Церкі показав на її руку. Замість подивитися, куди показував абат, жінка повторила його жест, уп’явшись очима в його палець, і витягнула свою руку — ушкоджену — назустріч. Крові майже не було, але на ній було щось із десяток порізів, один із яких здавався досить глибоким. Чоловік потягнув за її палець, щоби поближче глянути на рану. Дістав із неї п’ять скляних друзок. Вона або нею розбила вікно, або ж її шлях пролягав повз шибку, яку висадило вибухом. Тільки раз на руці проступила кров — коли Церкі витягнув з рани кількадюймову скалку. А від решти лишалися тільки голубуваті сліди без кровотечі. Абатові це нагадало сеанс гіпнозу, на якому довелося якось побувати і який потім вважав шахрайством. Коли він знову поглянув на її обличчя, то його благоговіння тільки підсилилося. Вона все ще усміхалася до нього, ніби видалення скляних друзок їй анітрохи не заважало.

І ще раз настоятель глянув на обличчя пані Ґральс. Воно посірішало, і на ньому проявилася відчужена коматозна маска. Губи набули знекровленого кольору. Священик чомусь був певний, що вона помирає. Він навіть уявляв, як голова в’яне і потім відпадає, немовби струп чи пуповина. Ким же була Рейчел? І чим?

На покроплених дощем каменях ще залишалося трошки вологи. Абат змочив кінчик одного пальця і поманив жінку нахилитися ближче до себе. Чим би вона не була, доза отриманої радіації не дозволить їй довго прожити. Вологим пальцем він почав малювати на її чолі хреста.

— Nisi baptizata es et nisi baptizari nonquis, te baptizo…[270]

Далі Церкі нічого зробити не встиг. Жінка хутко відсахнулася від нього. Її посмішка застигла і зникла. «Ні!» — немовбито промовляв увесь її вигляд. Рейчел відвернулася, стерла сліди вологи з лоба, заплющила очі й опустила руки на коліна. На обличчі жінки з’явився вираз цілковитої байдужості. Її постать зі схиленою головою ніби натякала на те, що вона молиться. Поступово в цій байдужості народилася усмішка. Вона все ширшала. Коли жінка розплющила очі та поглянула на священика знову, це було те саме приязне обличчя, як і раніше. Та ось Рейчел заозиралася навколо, ніби чогось шукаючи.

Її погляд упав на даросховницю. І перш ніж абат встиг заперечити, вона підібрала святиню. «Ні!» — хрипко прокашляв він і потягнувся, щоби забрати ківорій. Але жінка виявилася надто швидкою для нього, а саме зусилля коштувало Церкі непритомності. Повернувшись до тями, абат підняв голову, однак перед його очима стояв туман. Рейчел усе ще сиділа навпроти. Нарешті він роздивився, що в лівій руці вона тримає золоту чашу, а в правій, елегантно затиснувши між великим та вказівним пальцями, — одну гостію. Жінка пропонувала дари йому чи, може, це тільки примарилося, як щойно собі уявляв, нібито говорить із братом Патом?

Священик зачекав, поки туман не розвіється. Цього разу на його повне зникнення годі було й сподіватися.

— Domine, non sum dignus… — прошепотів чоловік, — sed tantum die verbo…[271]

Він прийняв облатку з її рук. А вона закрила даросховницю кришкою і поставила під камінним виступом у захищенішому місці. Її жести були нетрадиційними, але шаноба, з якою жінка поводилася із ківорієм, переконала священика в одному: під покровом вона відчувала Присутність. Та, яка ще не опанувала слова й не розуміла їх, зробила це немовби за прямою вказівкою у відповідь на його спроби охрестити її по-звичайному.

Монах спробував сфокусуватися, аби ще раз поглянути в очі цьому створінню, яке наче говорило до нього жестами: я не потребую твого першого Таїнства, Людино, але я достойна здійснити це Таїнство Життя. Тепер він знав, хто перед ним, і слабко зашморгав носом, коли вкотре не зміг навести різкість погляду та зазирнути в холодні, зелені, незворушні очі тої, котра народилася вільною.

— Magnificat anima mea Dominum, — прошепотів чоловік, — і дух мій радіє в Бозі, Спасителі моїм, бо Він зглянувся на покору слугині Своєї… — Своїм останнім учинком він хотів би навчити її цих слів, адже був певен, що вона має щось спільне з Дівою, котра вимовила їх першою.

— Magnificat anima mea Dominum et exultavit spiritus meus in Deo, salutari meo, quia respexit humilitatem…[272] — Йому забракло подиху закінчити фразу. Знову полуда рясно заслала очі, Церкі більше не бачив її постаті. Але прохолодні пальці торкнулися його чола, і пролунало її єдине слово:

— Живи!

А потім вона зникла. І тільки відлунював її голос, затихаючи удалині між руїнами:

— ла ла ла, ла-ла-ла…

Образ тих холодних зелених очей не відпускав його до самої смерті. Він не питав, навіщо Господеві знадобилося