Вероніка Вієрі, Михайло Мішин - Таємниця Квітки Життя, Вероніка Вієрі, Михайло Мішин

Глава 32. На піратському кораблі

Коли Софія й Артур відкрили очі, солонуватий різкий вітер обвівав їхні обличчя. Під ногами гойдалась палуба корабля. Здавалось, для дівчини нічого дивного не відбулося. Вона вже відійшла на кілька кроків і сторожко оглядала навколо, чи вони одні тут.

Софія глянула на Артура: він був блідий і ледь тримався на ногах.

Дівчина підійшла до нього.

- Нічого, ти звикнеш. Такі відчуття завжди вперше, - тихо підбадьорила вона Артура.

- Просто не очікував, що може бути так кепсько.

- Тобі треба кілька хвилин, щоб оговтатись.

- Та мені вже краще, - буркнув Артур.

- Ходімо. Знайдемо капітанську каюту. І треба ще поспостерігати, чи справді на кораблі більше немає нікого, - сказав хлопець.

Софія та Артур стали прокрадатися вздовж палуби, намагаючись оглянути корабель.

Навколо було моторошно тихо. Корабель заскрипів. Софія інстинктивно здригнулася.

- Дивись, - прошепотів Артур, кивнувши головою на єдине вікно, що світилося серед суцільної темряви на палубі.

Крадучись, вони підійшли впритул до нього. Двері в каюту були злегка відчинені.

Затамувавши подих, намагаючись бути самі не поміченими, Софія й Артур заглянули у вікно.

У кутку кімнати на підлозі сидів зв’язаний король Петроній із кляпом у роті. Біля нього, приставивши королю до горла вістря меча, стояв Кірк.

- Ах ти мерзотник! - прошепотів Артур.

За мить він уже рвонув до дверей.

- Та зачекай ти! - Софія щосили вхопила його за лікоть.

В цей час із-за сильного пориву вітру хвиля похитнула корабель сильніше. Артур із Софією мало не впали. Двері капітанської каюти пронизливо заскрипіли та прочинилися більше.

Вони встигли побачити, як Кірк оглянувся і на крок відступив від Петронія.

Хлопець і дівчина притиснулися спинами до стіни й стояли, затамувавши подих.

- Так навіть краще. Морський вітер розвіє задуху. Здається, моя каюта смердить від твоєї нікчемності! - почувся знайомий різкий владний голос Кірка.

Артур і Софія зітхнули з полегшенням: до дверей він не пішов.

Вони лишились непоміченими! Могли тепер чути й бачити все те, що відбувалося у капітанській каюті!

Софія й Артур обережно знову наблизились до вікна.

Кірк прибрав меч, але все ще стояв поруч із Петронієм. Він зневажливо дивився, як король сидів перед ним на підлозі. Петроній весь час намагався визволити себе від мотузок, якими були зв’язані руки.

З кімнати долинув скрипучий злий сміх Кірка.

- Та що ти можеш? Нещасний полонений Петронію? На що ти здатен?! На що здатні твої піддані?! Дрібка мого чорного магічного порошку - і вони будуть ладні горлянки один одному перегризти. На що здатні твої лицарі, які не змогли захистити тебе? Нікчемний Алессіо за своє життя не виховав жодного путнього воїна, здатного протистояти мені.

Кірк відвернувся від короля, підійшовши до стола, на якому можна було помітити морську карту, бінокль та якусь велику чорну книгу.

- Віола, на яку ви так сподівалися, покинула вас на поталу. Ненавиджу її. І тебе! За те, що дозволив їй оселитись у Мейоллі. Подумати тільки, колись у нас із нею був один учитель, отой лицемірний брехун Альберіо, - здавалося, у голосі Кірка зазвучала гірка образа.

Стоячи біля стола, маг знову розвернувся до Петронія. Обличчя його було спотворене гнівом.

- Якось я підслухав їх з Віолою розмову. І не даремно! Альберіо просто зрадив мене. Зрадив мою довіру до нього, віддавши насінину майбутньої Квітки Життя Віолі. Щоб сила могутнього оберега дісталася тій мерзенній водомірці. Бачте мої наміри здались йому недостатньо чистими! Ну нічого, тепер Альберіо поплатився за це. Вони з Віолою шкодуватимуть обоє, що народились на світ.

За мною тепер стоїть велика сила. Маг, ім’я якого ти не гідний почути. І мій недолугий колишній учитель йому не рівня. Але все ж дещо перед своєю нікчемною смертю ти побачиш. Цю книгу, яку він довірив мені. Мені! Вона допоможе досягнути всього, чого я захочу. І Квітка Життя буде також моєю.

Софія з Артуром побачили, як Кірк поклав руку на чорну книгу.

- Швидше за все, твої піддані не віддадуть Квітки заради такого слабкого короля, як ти. Тож на ранок я тебе вб’ю, а сам піду і візьму те, що і так належало мені по праву. І книга мені в цьому допоможе.

Кірк взяв чорну книгу в руки й став у центрі кімнати. Він нарешті замовк. Маг розгорнув книгу і почав повільно гортати сторінки. Здавалось, він зосереджено щось шукав. За кілька хвилин Артур і Софія почули:

- Що я казав! Я знайшов його! З цією магічною книгою мені доступне навіть заклинання Щита Стихій. Тож і той подвійний промінь для мене не загроза. Дівчисько з’явилось тут на свою біду, і скоро пожалкує про це, - зловісно промовив він.

Софія з Артуром лише переглянулися за дверима.

- Що ж то за бридка книга, що має чорний колір його нутра? - пошепки поцікавився Артур.

- Он воно що, - прошепотіла дівчина. - Від неї йде потужна лиха сила.

Софія стояла, заплющивши очі, намагаючись крізь простір відчути, яку загрозу несе в собі книга.

- І від книги енергетичний зв’язок йде просто до Кірка. ЇЇ сила немов огортає його, захищає невидимою оболонкою, - додала вона.

- Можливо, ми спробуємо якось викрасти ту книгу Кірка чи знищити? Позбавивши мерзотника такого захисту, у нас буде більше шансів його перемогти.

- Згодна! Можливо, ти виманиш Кірка з каюти, а я постараюсь знешкодити ту книгу? 

Тим часом Кірк продовжував:

- Квітка Життя примножить мої сили ще більше. Разом із нею та магічною чорною книгою я буду непереможний у всіх світах, не лише тут. Мені будуть підвладні всі істоти, як стали підвладні лепкоїди. Люди будуть виконувати всі мої бажання.

Кірк, ніби глузуючи з беззахисного короля, витяг кляп у нього з рота.

- Чуєш мене, невдахо?! 

- Хто б казав! - вигукнув король, отримавши нарешті можливість відповісти. - Ти - злочинець, який зв’язався з піратами! Злодій і шантажист, який хоче підступно вкрасти Квітку, - люто відповів він. - Зізнайся, покидьку, ти ж причетний до загибелі королеви?!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍