Єва Басіста - Хтива мрія. Книга перша, Єва Басіста

Глава 26.2

Я зі здивуванням дивлюся на хлопця, який також виражає щирий подив. Перші миті мовчимо.

- Не очікував тебе тут зустріти, Насте, - говорить після німоти та спирається плечем на одвірок. - Зовсім… Хоча вранці читав гороскоп, де було написано, що зорі віщують козерогам неочікувану, але дуже приємну зустріч… Не взяв це до уваги, бо не вірю в подібну маячню, а також сьогодні не планував нікуди йти, а тут Анастасія Липовська власною персоною… Та ще повністю мокренька, - протягує останнє слово, роблячи яскравий акцент на ньому, а тут же трішки розвіює хтивий натяк. - Вода струмком капотить із волосся.

- Мабуть, збіг, - стинаю плечима. - Я також не вірю гороскопам і не очікувала тебе побачити, а тим паче сьогодні.

- Доля? - підсмикує густі брови.

- Не думаю, - скоса дивлюся на нього.

- Я жартую - не гадай зайвого, - роздирає рота від вуха до вуха. - Тут, як я втямив, живе твій коханий?

- Угу, - даю відповідь, складаючи руки на грудях. Мені ця розмова не подобається.

- Прикольно. А я ніколи його не бачив тут… Завжди сподівався, що наді мною живе якась симпатична кроличка з п’ятим розміром грудей, але трішки не вгадав…

Діма живе під ним? Ще цього не вистачало для повного щастя.

Але яка різниця?

Зиркаю у сторону - двері до спальні відчинені. Видно іксоподібну установку. Зараза.

Смикаюся до дверей, як кішка за горобцем. Зачиняю, а Діма такий ще на зло зазирає до квартири й питає з цікавістю:

- Мммм… Маєш секретики?

- Протяг по спині репіжить (1), - викручуюся. - Не хочу, щоб потім боліла… А ти ж не просто так прийшов. Що тобі треба? - позираю на склянку. Ну точно прийшов не на «сто грамів».

- Одразу ти до справ, - театрально засмучується. - У вашому царстві кохання знайдеться двісті грамів цукру?

Без грамів нікуди, але двісті та не горілки - цукру.

 - Давай склянку - зараз подивлюся, - сама вихоплюю тару з його рук, розвертаюся та опиняюся на кухні.

Ставлю на стіл і обертаюся до шафок. Відчиняю та бачу там запаковані гречку, рис, щось схоже на булгур,  а там чай, сіль, цукор…

Чудово!

Беру його та насипаю в склянку, яку вже й простягаю Дімі.

- Щиро дякую, - бере він обережно склянку. - Ти мене дуже виручила. Можна сказати врятувала. Бо на опару п'ятдесят грамів цукру вистачило, а далі… Довелося брати склянку та знайомитися зі сусідами. Спочатку на моєму поверсі - нікого не було, а потім вище. Адже  без цього, - вище підіймає склянку. - Не вийдуть мої смачні сінабони.

- Не знала, що ти випічкою займаєшся, - бурмочу та хочу лише одного, аби Діма якнайшвидше пішов тісто місити, а не муляв мої очі своєю присутністю.

- Ага, - загоряються його карі баньки. - Пам'ятаєш рекламу "Бонжур" з оголеними чоловіками? Її колись по телевізору крутили.

- Пам'ятаю, але дуже погано. А що?

- Вони зі своїми тістечками проти мене ніщо. Мої сінабони зовсім інша справа…

- Також оголеним готуєш? - хмикаю, а перед очима уривки з тієї реклами. Це таке показували по телевізору? Аж не віриться… Зараз би цензуру поставили.

- Майже, але мій процес готування кращий для споглядання. Тобі точно має сподобатися, як я вимішую тісто, яке аж пищіть під руками, - підіймає свої широкі майже квадратні долоні. - А далі йому даю відпочити - підрости у теплому місці. Роблю начинку з цукру та кориці. Після того, як вона готова, розкачую тісто, змащую його розтопленим маслом, розподіляю тонким шаром начинку, закручую це все, нарізаю і до великої скляної форми. Змащую яйцем та залишаю на двадцять хвилин і також у теплому місці… А там уже до духовки, де вони стають рум'яними та м'якенькими, як твої…

Не договорює. Зазирає в очі.

Він мене бісить. Хочу вже сказати, що мені ніколи його слухати, але бігом продовжує.

- Проте це не все. Після сорока хвилин їх треба витягнути та завершити приготування. Щедро полити білою глазур'ю, мов при завер…

Знову замовкає та усміхається. Відкрито дає хтиві натяки. Усе тільки з одним порівнює. Збоченець.

Пффф…

Знайшовся пекар вісімнадцять плюс. 

- Дякую за «гарний» опис, - морозно кажу.

- Можеш через дві годинки зайти та скуштувати, - грає бровами. - Ти ж мені цукор дала.

- Дякую, але я зараз на суворій дієті - не їм солодке, а мучне – поготів.

- Ну можеш взяти своєму Роману.

- Він не любить солодке, - випалюю. - Терпіти не може.

- Шкода… Шкода… У мене така смачна випічка, що не тільки пальці можна облизати, а випадково щось інше.

- Головне волосні з одного місця не натруси до тіста, - штрикаю сарказмом. – Таке собі задоволення з тим усім їсти.

- У мене все вибрите - нічого не впаде. Не переймайся.

Діма переступає без дозволу поріг, ступає на коврик і дивно на мене позирає. Я напружуюся. Слідкую за його діями. Що він задумав?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍