Євгеній Шульженко - Знайдені, Євгеній Шульженко

​Вона чітко бачила, що тварина ходить кругами, оскільки земля прогиналась під кроками. Придивившись, дівчина зрозуміла, що сліди маленькі. Це була дійсно собака або вовк, лише з одним уточненням – він був невидимим. «Я вже не дивуюсь, але як же страшно!» - пожалілась дівчина сама собі та звела брови. Прийшла дивна думка, тому Мілана вирішила дещо спробувати. Вона міцно взялась за гілку, нахилилась ближче до землі та почала свистіти.

​Рухи зупинились, тварина перестала гарчати, певно прислухалась. Потім зробила декілька кроків до того місця, над яким була дівчина. Мілана спинилась, від чого одразу гарчання повернулось. Знову почала свистіти та одразу побачила, як щось почало мести гілки в сторони. Дівчина тихо засміялась, притуливши руку до губ. «Це хвіст» - зрозуміла вона, зрозумівши, що гостю подобається свист.

- Ти не хочеш зробити мені погано? – лагідно мовила Мілана, дивлячись в сторону невидимого звіра, - як мені тебе побачити?

Звичайно, тварина не відповіла, але дівчина почула щось схоже не скавчання. Вона сприйняла це як згоду, відчула впевненість в собі. «Що ти таке?» - подумала дівчина та насупилась. Вона підвелась та оглянула гілку на якій стояла. Побачила гілочки поменше, та зламала одну з них. Нахилившись, Мілана свиснула, потім помахала гілкою перед собою. У відповідь, почула скавчання. Дівчина підняла гілку та кинула вперед, не дуже далеко.

Вона одразу побачила, як невидимі лапи чкурнули в сторону гілки, придавлюючи землю та голки дерев. Гілку щось підняло та понесло до Мілани. «Я завжди хотіла собі песика, але я не думала, що він може бути невидимим» - всміхнулась дівчина. Гілка деякий час висіла в повітрі, потім впала на землю. Звір заскавчав.

Зібравши всю свою сміливість, Мілана вирішила злізти з дерева. Вона підійшла до стовбура, обережно поставила ногу на виступ кори, почала лізти вниз. Крок за кроком вона дісталась землі та стрибнула на голки. Подих одразу перехопило, оскільки вона одразу відчула, що невидимий пес підскочив до неї та почав винюхувати. Дівчина відчула вологий ніс, що торкнувся коліна. Відчула теплий подих, але ніякого натяку на агресію.

Мілана обережно свиснула та поволі опустила руку вниз. Невидимий ніс одразу торкнувся пальців, почав обнюхувати їх. Несподівано, дівчина відчула шорсткий язик, який почав облизувати руку. Від несподіванки, вона прибрала руку та тихо засміялась. «Буде що буде» - подумала дівчина та сіла на землю. Одразу невидиматварина поставила лапи на ноги Мілани та сунулась до обличчя. Дівчина закрила очі, напружившись, але гість просто обнюхував її, а потім почав облизувати.

Дівчина засміялась, хоча й не думала, що в цьому сірому та сумному світі можна сміятись. Образу простягнула руки вперед та відчула теплі боки з коротким хутром. Страх минув повністю, вона відчувала лише приємне задоволення та зацікавленість. Підвела руки ближче, відчула вуха та витягнуту морду. Мілана не дуже розбиралась в собаках, але ця була середньої статури, з коротким хутром та довгими висячими вушками.

- Хто ти такий? – спитала Мілана та засміялась, - ти гавкати вмієш?

«Я тобі що собака?» - в голові дівчини несподівано почувся голос, від чого вона ойкнула та спробувала підвестись. Гість заскавчав та прибрав лапи, зробивши декілька кроків назад.

«Ти вмієш розмовляти в думках? – подумала дівчина, але й так розуміла відповідь, - хто ти?».

«Я точно не собака, - почула у відповідь дівчина хлопчачий голос, - але можеш вважати, що я борсук, - тварина засміялась чистим та радісним голосом, - ну той що з двома полосами на спині».

«Домовились, - засміялась Мілана, відчувши неймовірне полегшення та радість в грудях, - а як тебе звати?».

«А як тобі буде зручніше? – спитав невидимий борсук, - кажи, а я погоджусь або ні».

«Ну, наприклад, Бегемот, - Мілана чомусь згадала кота Тихона, якого мріяла назвати саме Бегемот, але це бабусин кіт, тому без варіантів, - як тобі?».

«Борсук на ім’я Бегемот? – засміявся новий друг дівчини, - не погано! Я згоден!»  

«Бегемот, - дівчина разом з полегшенням, відчула як її живіт забурчав, - а ти часом не знаєш, де тут можна поїсти? Чим ти харчуєшся?».

«Я? – борсук зробив паузу, наче задумався, - дітьми! – він зробив паузу, смакуючи свій жарт, а потім одразу засміявся, - та не хвилюйся, не хвилюйся. Не їм я дітей. У нас є дуб».

Мілана не зрозуміла, що саме мав на увазі Бегемот, але вона побачила, що сліди оминають її, підходячи до велетня. Невидимі лапи почали дерти кору дерева десь на рівні поясу дівчини. Несподівано, кігті полоснули відкрите місце, що відкрилось. Далі було дуже огидне – з розрізу потекла кров. «Що це?» - запитала Мілана та відскочила. З дубу текла кров, та невидимий язик почав злизувати її.

«Ось тобі їжа, - почувся голос Бегемота, задоволено прицмокуючи, - пригощайся». Але дівчина одразу відчула, що їй стало погано. Вона відчула позив та підскочила до сосни, нахилилась. На землю, зі шлунку дівчини, вийшли ті крихти трав, що вона нещодавно знайшла та з’їла. В голові запаморочилось, але дівчина глибоко вдихнула лісове свіжеповітря та зібралась з силами.

«Вибач, - сором’язливо сказала Мілана, - але я не можу це їсти». Дівчина одразу згадала, що торкаючись дерева – відчувала тепло та було враження, що там всередині щось текло. Це була кров. «Велетень – жива істота?» - дівчині стало страшно, вона поглянула на дуб іншими очима.