Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

— Лео? — вимовив здивовано Хуткий. А це саме він виглядав із балкона. — Ти?

— До сьогодні був ним. А що, приходив ще хтось, схожий?

— Та ну тебе,— зніяковів Сергій. — Дмитре, відставити тикати в людей автоматом! Свої! Я зараз… — Хуткий зник у квартирі, а за кілька хвилин уже вибіг з під'їзду.

Спільними зусиллями ми зрушили «їжака», а ще за кілька хвилин міцно обнялися. Той, із ким разом ходив під кулями, назавжди рідним стає. Ближче брата.

— Добре, що ти повернувся, Леоне, — Возген виглядає стомленим. Обличчя бліде, під очима тіні від недосипання. — У мене зараз кожен боєць на рахунку. Пацанів і дівчат озброюю. А ти один цілого загону вартий.

— Що все так погано? — із задоволенням допиваю запропонований сік і відставляю убік порожню склянку.

Ми сидимо в школі, в колишньому директорському кабінеті, на тому самому дивані, де спочив Сидор. Возген таки прислухався до моєї поради і оголосив себе Старшим району. Точніше, такою була пропозиція-ультиматум Хантерів. Або вони показово стирають проблемний район з лиця Землі, щоб нікому більше навіть думка про спротив у голову не спала… Або він сам наведе лад і відновить постачання крові. А штраф за знищену охорону Загону — у півтора рази збільшена доза забору крові протягом двох наступних місяців.

Взагалі, другий варіант був таким самим вироком, тільки з відстрочкою. Виснажені, напівголодні люди не витримали б такого збільшення крові і померли б від виснаження так само певно, як і від бомбардування. І Хантери не могли цього не розуміти. Але, на щастя, вони не знали про знайдений склад із продуктами.

— Отже, Леоне, ти врятував нас усіх двічі. На посиленому пайку, ми вже якось переживемо збільшення «кривавого» податку, — ще раз подякував мені Возген. — При посиленому харчуванні це навіть корисно. Організм омолоджується.

— Тоді в чому проблема?

— У тому, що лихо не ходить одне, — зітхнув колишній координатор. — Уклавши договір із Хантерами, нам не було сенсу довше залишатися у підземеллі. Люди почали повертатися до своїх домівок... І на цьому закінчилася вся таємність. Як то кажуть, кожен рот не затулиш. У багатьох знайшлися родичі, друзі чи просто знайомі за межами району, з якими нашим захотілося поділитись продуктами. Я їх розумію… Коли сам ситий і навіть якийсь надлишок є, важко дивитися, як страждають від недоїдання не чужі тобі люди. Милосердя притаманне всім людям, особливо жінкам. Хтось когось почав підгодовувати, інших покликали жити до нас. А хтось і приторговувати став нишком... Загалом, не минуло кілька днів, як чутка про наші запаси поповзла по окрузі. І до мене прийшла делегація від ватажків сусідніх банд із пропозицією поділитися. Я, звичайно, вдав, що не розумію, про що мова, але вони не повірили і поставили ультиматум: або я добровільно відкриваю засіки, або вони заберуть усе, силою. Термін ультиматуму спливає завтра опівдні.

— Що називається, з вогню та в полум’я. Може, справді варто поділитися?

— Ти думаєш я жадібний? — змахнув руками Возген. — Та якби йшлося про сотню-другу чи навіть три, я б і хвилини не вагався. Але тут як бочка без дна. Поділиш із одними, слідом прийдуть інші, треті… Коли зупинитися? Чим кожен наступний гірший за попередніх? А запаси, хоч і великі, але ж не безконечні. Нашому району — на три-чотири роки вистачить. Не шикувати, а видавати у вигляді додаткового пайка, — то й на десять можна розтягнути. А якщо поділити на кілька таких районів — усе зжеруть за місяць та й по всьому. З кінцями.

— М-так. Дилема. Захищатимешся?

— Вже… Хтось вирішив не чекати на закінчення ультиматуму, і минулої ночі спробував проникнути на склад з боку звалища. На щастя, твої роботи були напоготові. Бандити залишили біля входу півтора десятки трупів і забралися. Але сам розумієш, якщо вже дійшло до стрілянини, то цим не обмежиться. Будуть ще спроби. І якщо бандити об'єднаються, нас просто зметуть. Будь у мене хоча б два-три таких робота, можна б і повоювати, а з пацанами та дівками, нам не вистояти. І все закінчиться бійнею. Переможцям зайві роти ні до чого. У живих нікого не залишать. А якщо й залишать, але заберуть продукти — кінець той самий. Збільшену здачу крові ніхто не скасує. Тож ти дуже вчасно, друже. Тепер у мене хоч якась надія з'явилась. Такий серйозний боєць, як козирний туз із прикупу.

— Розумію, але вибач, надовго затриматися не зможу… — потер я підборіддя. — Повір, є справи важливіші навіть за кілька сотень життів. А ось щодо роботів… Гм… Є варіант. Спробую допомогти. Пішли у підземелля… Подивимося, що вдасться зробити. І Хуткого поклич.

— Навіщо?

— Щоб двічі не бігати… — відмахуюсь. — Побачиш.

Першим нам назустріч вилетів Птах. Робот, ніби не вірячи, зробив пару кіл у мене над головою і тільки після цього доповів.

«Контрольована територія безпечна. Дозвольте продовжити патрулювання?»

— Дякую за службу. Продовжуйте виконувати завдання.

«Слухаюся. Виконую»

Нісенітниця, звичайно. Звідки емоції в інтонаціях робота. Але мені здалося, що робот зрадів моєму поверненню.

Потім почулися важкі кроки і з-за повороту тунелю показався Бронек. Стилізований під середньовічного лицаря робот повторив доповідь, отримав свою подяку і потопав далі закладеним маршрутом.