Кулик Степан - Відродження-2, Кулик Степан

Розділ 25

— Ти помиляєшся, Керіме. У мене немає грошей. Я заплатив за нові документи. Сам знаєш, скільки вони коштують.

— Не бреши! — зло вигукнув бандит. Невдоволений, що я його впізнав. І оскільки ховатися більше сенсу не було, показався в одній з парадних. — Усі знають, що ти шукав для Касперського. І, судячи з того, що ваша блонда мала при собі п'ятсот монет, знайшов! — бандит повільно наближався, тримаючи мене на прицілі автомата. — Чи ти хочеш сказати, що то були всі ваші гроші? І що в тебе більше нічого не лишилося?

— Не повіриш, але саме так. Я працював на поліцмейстера, і він заплатив мені. Ті п'ятсот золотих, які вкрала Олена. Більше грошей у мене немає. Якщо хочеш, то можеш обшукати.

— Ще дозволу питати в тебе… — пирхнув той. — Кинь мені гаманець.

— Сам же сказав, щоб не рухатися...

— Багато балакаєш! Роби, що наказано.

— Добре… — рука опустилася на пояс, легким дотиком активізувавши захист, а потім пірнула в кишеню. — Лови…

Чекаючи, що я кину гаманець, Керим простягнув руки і тільки рота відкрив, побачивши замість нього, націлене в упор дуло пістолета.

— Бах! — невдаха грабіжник схопився за груди, ступнув назад, хитнувся і впав навзнак.

— Бах! — Постріл з гвинтівки пролунав майже одразу з моїм, снайпер чітко виконував команду. Але лише виказав себе, захисне поле куля пробити не могла.

Визначивши місце, з якого стріляли, я кинувся вперед з усіх ніг. Під'їзд… сходи… третій поверх… кутова квартира…

— Бах!

Постріл із СВД майже впритул збиває мене з кроку, але не зупиняє. І я, дивлячись у здивоване обличчя снайпера, віддалено схожого на Керима, всаджую йому в груди одразу дві кулі. Чоловік якийсь час недовірливо дивиться на кров, що струмує з ран, шепоче щось на кшталт «будь ти про…» і валитися ниць мені під ноги.

Машинально торкаюся тіла носком черевика і отримую звістку про отриманий досвід і якісь гроші. Ще одна перемога… І ще два трупи. Яких могло б і не бути, якби не чужа жадібність.

— Лео, а я гроші знайшла… — зустріла мене внизу Сашка. — Той самий гаманець, що ми тоді з Оленкою шукали на пустирі. Дивись…

Дівчина простягла мені замшевий мішечок.

«Ви виконали приховане завдання: «Кожному по заслугах». Нагорода 500 золотих кредитів» — сумлінно сповістила система.

— Кругообіг грошей у природі… — мудро морщачи лоба, промовив я, ховаючи несподівану знахідку.

Сашка покліпала віями, зітхнула і додала:

— Отже ж дурепа. Шкода її… Хоч і шльондра, але все одно дівчина хороша. Щира…

Ну, так… Начебто кожен про своє, але в цілому, все вірно.

— Це був її вибір, Горобчику… Пішли… До притулку ще дибати і дибати…

 

А години через дві, вже входячи на територію рідного району, ми побачили у барикаду.

На перший погляд, якщо не придивлятися, начебто звичайний завал, яких не злічити. Практично поряд з кожною висоткою нагромадження уламків зі стін, що обвалилися, та плит перекриття. Але там вони абияк валяються, а над цим завалом хтось старанно попрацював. Де не вистачало — натягли гнутої арматури та цегли. Підсипали. А в одному місці влаштували вузький прохід, зараз перегороджений збитими у «їжаки» обрізками крокв. Достатньо масивний, щоб не впасти від копняка, але в той же час — можна було легко та швидко відсунути вбік.

Поруч із «їжаком», з внутрішнього боку барикади, сидів худорлявий, молодий хлопець у камуфляжі і курив. Звичайний АК стояв поруч із ногою, прихилений до бетонного блоку. Помітивши чужинців, хлопець відкинув недопалок, підняв автомат і направив у наш бік.

— Стояти! Хто такі? — закричав здалеку ламким фальцетом.

— Так і перекрикуватимемося? Чи ми ближче підійдемо?

— Стійте на місці, бо я стрілятиму!

— Ну-ну, не нервуйся. Поклич старшого… — промовив я миролюбно, продовжуючи повільно наближатися до барикади.

— Ні кроку далі! — хлопець нервово смикнув затвор, досилаючи патрон.

— Слухай, друже, — я хоч і був під захистом силового поля, але зупинився, щоб не нервувати молодого бійця. — У тебе, напевно, є інструкції, як діяти на той випадок, коли прийде хтось невідомий, але без ворожих намірів. Кого ти маєш викликати, якщо сам не можеш вирішити: пропускати чи ні?

— Старшого зміни.

— Ну, а я що сказав? Клич.

— Сам знаю. Не треба мені вказувати.

Хлопець дістав із нагрудної кишені свисток і кілька разів у нього дунув.

— А ви не наближайтесь, — промовив так само пильно.

— Що там у тебе, Дмитре? Чого свистиш? — показався на балконі сусіднього будинку ще один боєць у камуфляжі.

— Та ось, — повів у наш бік дулом хлопець. — Чужі.

— Бачу... Хто такі?

— От же ж любите ви кричати, Сергію… А ближче підійти влом? Боїшся ноги стоптати? — засміявся я. — Розлінилися тут без мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍