Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

- Мені б не хотілось тобі цього говорити, - промовив Котовський, явно не соромлячись того, що повинен в лице Віті говорити, що думає про її спроби нас розлучити, - але, Віто, як ти думаєш, що змусить жінку ревнувати сильніше: те, що ти з її чоловіком, дітьми та батьками підеш в ліс чи що ти до чоловіка прийдеш в спальню?

- Але я ж не приходжу до Васі в спальню, - заморгала Віталіна.

- Зате до мене приходиш. І я сподіваюсь, що це буде остання спроба.

- Та я просто хотіла…

- Віто, - Данило стиснув зуби, здається, намагаючись змусити себе відповісти більш-менш культурно, - будь ласка, почуй мене цього разу. І зрозумій правильно. Що б ти не робила, це не допоможе. Заглядати до мене в спальню не треба. Розповідати моїй нареченій про те, що я хочу чотирьох дітей, що був закоханий в тебе з пелюшок чи щось в тому ж стилі також не треба. Якщо ти хочеш провести залишок свят в компанії моєї сім'і, я втручатись не буду. Це ваші з Даною справи, а я не маю звички поводити себе тут, як господар. Але якщо ти зробиш ще раз в такому ж роді, то я куплю білет на поїзд, особисто всадовлю тебе на нього і проведу кілька днів відпустки, що лишились, без тебе.

Віталіна спохмурніла.

- Я всього лиш думала…

- Не треба думати, Віто, - твердо промовив Данило. – З мене досить. Будь ласка, перестань випробовувати моє терпіння, воно не залізне.

Жінка дозволила собі стояти в дверному отворі ще секунди дві чи три. Потім, нарешті зрозумівши, що ніхто не кинеться її зупиняти і просити пробачення, гордо фиркнула, повернулась на сто вісімдесят градусів і впевненим, швидким кроком кинулась геть, навіть не зачинивши за собою двері.

- Ну, я не гордий, - посміхнувся Котовський їй в спину. – Закрити двері і сам можу, якщо хтось не може справитись з цією сверхзадачею.

Він був явно дуже злий, і, коли Данило повернувся до мене, я раптом побачила того самого начальника, якого, якщо чесно, навіть трохи боялась. Домашній, милий Данило Котовський, до якого я так звикла за цей тиждень, кудись зник, звільнивши місце для холодного, жорсткого чоловіка, що терпіти не може, коли хтось йому перечить.

- Давно треба було це зробити, - промовив Данило, не розумівши, чому я так на нього дивлюсь. – Ну так що? Прогуляємося?

- Так, - кивнула я, витиснувши з себе посмішку.

- А що, щось не так?

- Ні, - я посміхнулась. – Дякую, що нарешті поставив її на місце.

Ось тільки це змусило мене згадати, хто я насправді і чому тут знаходжусь.