Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. II частина

і «мами Баер», яка прощала будь-якого розбишаку стільки разів, скільки буде сімдесят помножити на сім.

Дружба хлопчиків була дуже дорога для Джо – їхні чудові пориви, надії, плани, їхні кумедні або зворушливі секрети й зізнання, їхні покаянні шмигання носом і шепіт після проступків і навіть їхні невдачі робили їх ще дорожче для неї. Тут були некмітливі й сором’язливі, безвольні й неприборкані, гаркаві й шепеляві, один або два кульгавих і веселий маленький четверокровець[102], якого не брали в жодну іншу школу, але охоче взяли в «Садочок Баерів», хоч деякі люди передбачали, що це призведе до краху навчального закладу.

Так, Джо була дуже щаслива, незважаючи на важку роботу, безліч тривог та постійний шум і гам. Вона всією душею насолоджувалася своїм життям, а захоплення її хлопчиків приносило їй більше задоволення, ніж будь-які похвали решти світу. Тепер вона не розповідала вигаданих нею історій нікому, крім натовпу її захоплених прихильників і шанувальників.

Йшли роки. В неї знайшлося два власних хлопчики, що доповнило її щастя: Роб, якого назвали на честь дідуся, і Тедді, безтурботний малюк, який, здавалося, успадкував татів життєрадісний характер та мамин діяльний дух. Як вони примудрилися залишитися живими в цьому вирі хлопчиків, було таємницею для їхньої бабусі й тіток, але вони росли й цвіли, як кульбаби навесні.

У Пламфільді відзначали безліч свят, і найчудовішим з них був щорічний збір яблук, коли Марчі, Лоуренси, Бруки і Баери збиралися в повному складі та присвячували весь день цій радісній події. Одне з таких благодатних свят відбулося на п’ятий рік після весілля Джо – у теплий, сонячний жовтневий день, коли повітря було повне підбадьорливої свіжості, яка піднімала настрій і змушувала кров веселіше бігати в жилах.

Старий сад стояв у святковому вбранні: золотарник та айстри облямовували покриті мохом стіни, в сухій траві весело скакали коники, а цвіркуни цокотіли, немов казкові дударі на бенкеті, білки теж були зайняті збором свого маленького врожаю, птахи щебетали свої прощальні пісні в заростях вільхи біля доріжки, і кожне дерево було готове обрушити вниз град червоних або жовтих яблук, тільки-но його потрясуть.

Всі були там, всі сміялися й співали, дерлися нагору і звалювалися вниз, всі погоджувалися, що не було ще такого чудового дня і такої веселої компанії, щоб так радіти, і всі віддавалися простим задоволенням цього дня так вільно й відкрито, немов не було на світі таких речей, як турбота або горе.

Пан Марч поволі розгулював із паном Лоуренсом, цитуючи Тассера, Коулі та Колумелла[103] і насолоджуючись

…п’янким соком яблук стиглих.

Професор кидався, немов відважний німецький лицар, але з жердиною замість піки, у проходи між рядами дерев, на чолі хлопчиків, котрі утворили щось на зразок пожежної команди і здійснювали чудеса акробатики на землі й на деревах. Лорі цілком присвятив себе дітям: катав у великому кошику свою дочку, піднімав Дейзі нагору до пташиних гнізд і стежив за нерозважливо сміливим Робом, щоб той не зламав собі шию.

Пані Марч і Мег сиділи між купами зібраного врожаю, як дві богині плодів Помони, сортуючи яблука, яких прибувало дедалі більше, а Емі з прекрасним, по-материнськи ласкавим виразом обличчя робила начерки різних груп учасників свята й наглядала за блідим хлопчиком, який сидів, поклавши поруч маленьку милицю і захоплено дивився на неї.

Джо в той день була цілком у своїй стихії й носилася всюди із підвернутим подолом, з капелюхом, який був де завгодно, але тільки не на голові, та з малюком під рукою, готова до будь-яких обставин, які тільки могли статися. Маленький Тедді був, здавалося, невразливий для будь-яких небезпек, бо з ним ніколи нічого не траплялося.

Тож Джо не відчувала жодної тривоги, коли його витягав на дерево один хлопчина, катав на спині другий, або годував зеленими яблуками, потураючи йому в забаганках, тато, перебуваючи під впливом німецьких ілюзій, що діти можуть перетравити все – від квашеної капусти до гудзиків, цвяхів та власних маленьких черевиків. Вона знала, що Тедді з’явиться в належний час, неушкоджений і рум’яний, брудний і безтурботний, і вона завжди тішилася цим, бо ніжно любила своїх малюків.

Ближче до вечора настало затишшя: кошики залишалися порожніми, поки збирачі яблук відпочивали і мірялися новоутвореними дірками на одязі та синцями на тілі. Потім Джо й Мег разом із загоном старших хлопчиків накрили вечерю на траві, бо чаювання просто неба завжди було вершиною радостей цього дня. Земля буквально повнилася молоком і медом в подібних випадках, оскільки від хлопчиків не вимагали сидіти за столом, а дозволяли їм їсти, як вони хочуть.

Свобода – та розкіш, яка особливо дорога хлоп’ячим душам. Вони сповна користувалися цим рідкісним привілеєм: одні намагалися зробити цікавий експеримент, намагаючись випити молоко, стоячи на голові, інші заново відкрили чарівність чехарди, кусаючи свої пироги після чергового стрибка, поле засівалось врозкид печивом, а яблучні пиріжки сідали на деревах, як новий вид пташок. Маленькі дівчатка влаштували окреме чаювання, а маленький Тедді бродив між різними групами відпочивальників.

Коли, врешті-решт, всі наситилися, професор, від щирого серця доброї людини, яка ніколи не забувала, кому вона зобов’язана добробутом, запропонував перший тост: «За тітку Марч, благослови її Господь!». За тітку Марч у тиші пили хлопчики, яких вчили завжди зберігати пам’ять про неї.

– Тепер – за бабусине шістдесятиріччя! Довгих років і трикратне «Ура»!

«Ура» прокричали з ентузіазмом, чому ви, ймовірно, охоче повірите, а коли почалися захоплені вигуки, їх було вкрай нелегко зупинити. Були запропоновані тости за здоров’я кожного – від пана Лоуренса, який вважався покровителем школи, до здивованої морської свинки, яка випадково забрела в незвичну для себе обстановку, розшукуючи свого юного господаря.

Потім Демі, як старший онук, представив винуватиці торжества різноманітні дари, настільки численні, що їх доставили до місця святкувань на тачці. Дуже кумедними були деякі з цих подарунків, але те, що, на погляд інших, могло вважатися недоліками, в очах люблячої бабусі було окрасою, бо всі ці речі діти виготовили самі.

Кожен шов, який зробили терплячі пальчики Дейзі, котра підшила для бабусі носові хусточки, був для пані Марч дорожче від наймайстернішої вишивки. Ящик для взуття, подарований Демі, був дивом механіки, навіть незважаючи на те що кришка не закривалася. Зроблена Робом лавочка під ноги неабияк хиталася, але бабуся оголосила, що їй подобається це заспокійливе погойдування. Жодна сторінка в розкішній книжці, яку подарувала їй дочка Емі, не здалася бабусі такою гарною, як та, де нерівними друкованими літерами було виведено: «Дорогій бабусі від її маленької Бет».

Під час цієї церемонії хлопчики таємниче зникли, і коли пані Марч, яка спробувала подякувати