Дженні Тінхвей Джан - Чотири скарби неба, Дженні Тінхвей Джан

«кунг-флю[63]» та «китайський вірус». Мені траплялися статті про літніх китайців, яких обпльовували, піддавали фізичним і словесним нападкам, робили з них нелюдів. Я думала про своїх батьків, яким було близько п’ятдесяти, і боялася, що з ними станеться те саме.

Уявляючи Дайю, Нельсона та їхні друзів, я міркувала: «Як мало змінилося». В епоху Трампа, а потім і в посттрампівському світі, для мене стало ще важливішим нагадати людям — не історикам і вченим, а моїм друзям, колегам, перукареві, — про те, на що були здатними раніше та й досі спроможні Сполучені Штати.

Містечко Пірс — белетризована версія справжнього Пірса у штаті Айдахо. До того ж саму історію та її обставини вигадано. Більшість подій — убивство власника магазину, причетність лінчувальників і повішення — відбулися насправді, однак я змінила імена деяких осіб. Також правдивими є численні звірства, акти насильства та мікроагресії, з якими стикаються герої роману. Якщо для широкої громадськості пам’ятні таблички є одними з небагатьох свідчень цих кричущих випадків насилля проти китайців, і є загроза, що вони можуть бути переписані або знищені, тоді що нам дасть змогу зберегти пам’ять про ці події? Я хотіла розповісти історію не лише про п’ятьох повішених китайців, а про все — закони, тактику та співучасть, які призвели до цієї події й багатьох інших. Сподіваюся, ця книжка перенесе історію антикитайських настроїв у Сполучених Штатах зі сфери наукових праць і досліджень у нашу колективну пам’ять.

* * *

Ця книжка не з’явилася б на світ без досліджень, і за них я вдячна історикам і науковцям, на праці яких спиралася. Тож нижче я з найщирішими намірами хочу перелічити наукові доробки, які стали основним джерелом інформації для цієї книжки, та висловити подяку їхнім авторам.

Історію про Нюва та Лінь Дайю взято з роману Цао Сюеціня «Сон у червоному теремі» у перекладі Девіда Гокса.

Вислів «чотири скарби робочого кабінету», під яким маються на увазі пензлик, плитка сухої туші, папір і чорнильний камінь (文房四宝), походить з часів Південної та Північної династій (420–589 рр. н.е.).

Працюючи над частинами цієї книжки, які стосуються каліграфії, я цитувала і зверталася до кількох джерел, які постараюся зазначити. Важливу роль у створенні філософських поглядів майстра Вана щодо каліграфії відіграло дослідження Пейміня Ні. Багато висловлювань майстра Вана про каліграфію адаптовано зі статті доктора Ні «Моральний і філософський підтекст китайської каліграфії»[64]. Так само основоположною була стаття Сьонбо Ши «Естетична концепція Yi 意 у китайській каліграфії»[65].

Фраза «Тренування… дасть енергію тілу й цілісність — душі» походить від цитати Ву Южу.

Концепцію Дао як «небесної природи людей» запозичено у Сю Фуґваня.

Ідея каліграфії як виховання власного характеру ґрунтується на положеннях Шьодо, викладених у «Словнику китайської каліграфії» Лян Піюня.

Цитату про чорнильний камінь на с. 331 запозичено з праці Кво Да-Вея «Китайська техніка володіння пензлем у каліграфії та живописі»[66]. Описання чотирьох скарбів робочого кабінету й техніки розділеного пензля також адаптовано з цієї самої книжки.

Зрештою, також я посилалася на працю «Китайська каліграфія (культура та цивілізація Китаю)»[67] Джонши Ов’яна й Веня Фона.

Я опиралася на дослідження Люсі Чен, щоб зрозуміти, як китайських дівчат і жінок контрабандою завозили в Америку, зокрема на її статтю «Вільні, наймані, поневолені: китайські повії в Америці дев’ятнадцятого століття»[68].

Про внутрішній уклад китайських будинків розпусти в Сан-Франциско відомо небагато, а про їхній інтер’єр — ще менше. Наукові дослідження та праці Люсі Чен, Дзінвоань Чан, Ґері Камії, Сучен Чань та Лінн Юань, а також книжка Джуді Юн «Розкуті голоси: документальна історія китаянок у Сан-Франциско»[69] дали змогу сформувати моє бачення того, яким могло бути життя жінок у цих борделях.

Прототипом мадам Лі є А Той, нібито перша китайська повія в Сан-Франциско.

Описання першої залізничної колії в Китаї, подане від імені бабусі Дайю на с. 144, запозичене зі статті Йона Вана, розміщеної на ресурсі Sina Online.

Змалювання життя китайців в Айдахо і на Заході ґрунтується на працях Джона Р. Вандера «Золота гора, обернена у прах: нариси історії прав китайців на американському Заході дев’ятнадцятого століття»[70], Ґордона Сяо Чана «Привиди Золотої гори»: епічна історія китайців, які збудували трансконтинентальну залізницю»[71], М. Альфреди Ельсенсон «Звичаї та перекази китайців Айдахо»[72], архівних матеріалах Державного історичного товариства штату Айдахо, а також наукових доробках Еллен Баумлер, Рендалла Ю. Рое, Ліпіна Джу, Прісцилли Веґарс і Сари Крістін Геффнер серед безлічі інших.

Китайські храми, які описує Семюел, були відомими як «кумирні».

Книжки Джин Пфелзер «Вигнані: забута війна проти китайців у Америці» та Бет Лью-Вільямс «Китайці мусять піти: насилля, виключення та створення чужинців у Америці»[73] відіграли важливу роль у розумінні численних звірств, скоєних проти китайців у XIX столітті, чимало з яких відбито в цьому романі.

Я зверталася до наукового доробку Лоренса Дуґласа Тейлора Гансена за інформацією про «Шість китайських компаній» та праці Кевіна Дж. Маллена «Загін китайського кварталу» — за матеріалами про тон. Моє описання «Братства неба і землі» є результатом опрацювання наукових досліджень і праць Цай Шаоціна, Гелени Ван, Тай Сюань-Чи, Рональда Сулескі та Остіна Рамзі.

Про вбивство й повішення, яким було присвячено останню частину цієї книжки, є мало письмових згадок і задокументованих відомостей. Однак мені пощастило натрапити на тогочасні газети, а також онлайн-ресурс The No Place Project і таблички в реальному містечку Пірс, штат Айдахо. Пам’ятну табличку про повішення можна знайти вздовж внутрішньоштатного шосе № 11 на відстані близько 44,3 км на південь від Пірса. Її класифікують як Пам’ятку історії штату Айдахо № 307.

Інформацію про поховання я почерпнула з наукових досліджень Террі Ейбрагема та Прісцилли Веґарс.

Як і в будь-якому художньому творі, у романі є місця, при написанні яких я дозволила собі творчу свободу. Наприклад, це стосується схильності Джаспера підморгувати Дайю. Не думаю, що підморгування було звичайним явищем у Китаї XIX століття, адже в китайській культурі це сприймається як непристойний і розпусний жест. До того ж нормативно-правовий акт, сьогодні відомий як Закон про виключення китайців 1882 року, свого часу насправді називали Законом про обмеження китайців.

І наостанок я хотіла б звернути увагу на анахронізм у цьому романі — для латинізації китайських ієрогліфів у тексті використано Ханью піньїнь. Однак версію піньїнь, яку представлено в цій книжці, стандартизували не раніше ніж у 1950 році. Моєму ідеалістичному «я» подобається вірити, що Дайю могла б сама придумати