Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

— Матінка завжди купує лавандові. — Гессі пригадала ароматні хустинки, свічки й пучки сухоцвітів удома.

— Вельми вдячна! О, а чи це не Ленні Тавіш отам?.. — Аїденова наречена попливла геть у натовпі. Уже ж напевне хотіла залишити їх наодинці.

— Я радий, що ви знову з нами. — Даррін подивився на Гессі. У його очах мерехтіли ярмаркові гірлянди.

— А я яка рада! Мені стільки хочеться розпитати!

— Як і мені. Прогуляємось тут чи ліпше пошукати якесь тихіше місце?

— Спочатку тут. Я достатньо наслухалася тиші останнім часом! Ви купите мені глінтвейну?

— Ваша матінка несхвально до цього поставиться. Але з нагоди вашого одужання…

— І це каже мені той юнак, котрий з ледь знайомими панянками спокійно п’є сидр над річкою. — Гессі зиркнула на друга спідлоба, пригадуючи їхній перший пікнік минулої весни.

— Ваша взяла! — Даррін скинув руки вгору. — Здаюсь!

— Я нікому не скажу. — Гессі вдихнула п’янкий аромат, котрий розтікався в повітрі біля найближчого намету. — До речі, про вашу сестру! Фауста теж тут?

— Так. Хочете її побачити? Вона через вас дуже непокоїлась.

— Звичайно. Я не тямлю, чому матінка зовсім не пускала до мене відвідувачів! Я так скучила за товариством.

Даррін схилив голову набік:

— Справді?

— Так! А що?

— Я просто прегарно пам’ятаю часи, коли товариство було для вас не дуже приємним чи потрібним.

— Це правда, — кивнула Гессі. — Більше того: я досі не люблю ці всі силувані речі, прийняті в так званому «пристойному» товаристві. А проте можу вас запевнити, що кілька місяців сну, а потім ще тижні лікування і спілкування лише з Генрікою та батьками здатні змінити думку навіть затятого прихильника усамітнення.

— Краще годі й сказати! — Даррін пригубив вина, а тоді показав у протилежний бік. — А он і Фауста. Я — вам по напій. Ви — до моєї сестри. Тільки не зникніть!

Гессі пішла назустріч Дарріновій сестрі, котра помітила її по кількох секундах, відтак підбігла та обійняла так міцно, ніби хотіла більше ніколи не випускати.

— Ох, Гесті! Налякала ж ти нас! Коулі Рабена казала, що тебе насправді відправили лікуватись кудись далеко і ти не повернешся! А Кірла думала, що ти насправді не хочеш навчатись, а твої батьки лише кажуть, що ти хвора. Але ми в це не вірили, будь певна!

— Що ж, бачу, я стала куди популярнішою, ніж раніше, — розсміялась Гессі. — Як книгарня?

Фауста випустила її з обіймів.

— О, наразі не дуже добре. Але батечко вже дає цьому ради. Він поїхав в Астірі й думає відкритись там, щоб компенсувати те, що тут ми ще нескоро поновимо роботу. Ох, та й так довго в нас були ті поліцейські. Увесь час шукали, хто міг улаштувати підпал, але-але… бачу, ми про те не дізнаємось. Ніби якесь чаклунство, їй-богу.

— Фаусто Олліш, що тобі було сказано? — Даррін підійшов до них, тримаючи двома пальцями горнята, що парували. — Не базікай про те, про що не варто.

— І це каже мій брат, котрий споює юну панянку, яка щойно видужала! — Фауста картинно сплеснула в долоні.

— Панянка сама висловила бажання бути напоєною, еге ж? — Даррін підморгнув Гессі та простягнув їй горнятко. — А щодо книгарні, то наш батько має підозри, що пожежа і в книгарні, і на складах — це не просто собі збіг. Тож він тепер тримає в таємниці всі наші плани і справи. І, сестричко люба, ярмаркова алея — геть не місце про це базікати. У будь-якому разі, панни, прогуляймося?

Він подав їм руки, і дівчата взяли його попід лікті з обох боків.

— Почуваюся дуже солідним у такій компанії.

— Та має ж бути в тебе можливість хоч іноді так почуватися, — захихотіла Фауста.

Гессі пригадала думку про те, що розповість Даррінові про блакитноокого та пояснить свої справжні бажання. Але це було так давно! Наразі вона дивилась у щасливі очі друга, чула його сміх, у повітрі танцювали сніжинки, десь лунала весела музика і не було жодного бажання щось змінювати.

Зрештою, це свято.

Зрештою, блакитноокий не з’явився до неї жодного разу після пробудження. Ані єдиним учинком не нагадав про себе. А насамперед його провина полягала в тому, що він надіслав букет, котрий спричинив її хворобу. Може, цьому й було якесь пояснення — вона вірила, що так. Але поки не бачила ані самого блакитноокого, ані виправдання його вчинку. Гессі зрозуміла, що не може, просто не може нічого сказати Даррінові Оллішу. Або й не хоче. На коротку мить вона відчула себе схожою на Генріку, і їй стало огидно від цієї думки. «Але я не така! Принаймні один із тих юнаків, котрі цікавлять мене, навіть не з’являється людям на очі!»

— Фаусто, — мовила Гессі, коли Даррін відлучився, бо побачив друзів з університету, — це не моя справа, та все ж Генріка — моя сестра. Тож… чи правда те, що я чула про Морґіна й доньку Тавішів? Я б хотіла знати щось напевне.

— Ой, Гесті. — Фауста присіла на лавку та підперла голову рукою. — Якби ж усе було так просто! Моррі дуже своєрідний: з одного боку, прагне допомогти батькам, з іншого — ніщо не змусить його вчинити так, як він не хоче. Я тільки знаю, що Ленні до нього прихильна, а батьки її дуже допомагали нам, коли все це сталося. І допомоги треба буде ще більше, а отак просто ж не попросиш… Але останнє слово за Морґіном.

— А як же моя сестра? Такою поведінкою він ставить її в геть дурне становище.

— Справді? — Фауста раптом спохмурніла. — Ти так вважаєш, Гестіє? Бо я завжди думала, що ти щира і добра. І бачиш більше ніж інші.

— Ти про що?

— Твоя сестра ставить мого брата