Адалін Черно - Стань моїм першим, Адалін Черно

— Хочу, щоб ти мене поцілував, — вимагаю.

— Я цілую.

— Не так…

Кирило на якусь мить завмирає, дивиться на мене, і я помічаю небезпечний блиск його погляду. Він киває, відпускає мене. Дивиться, немов уперше бачить, пестить поглядом збуджені соски, торкається долонями талії, опускає одну руку нижче й торкається пульсівного клітора.

— Тут хочеш?

У мене подих збивається й очі закочуються від його хрипкого голосу та впевненого різкого руху між ніг.

— Так… — говорю на видиху. — Так, будь ласка.

Я не знаю, що мене збуджує більше: те, як Кирило опускається на коліна, або те, як він закидає мою ногу собі на плече. Я просто відчуваю дике збудження, що межує з безумством. Кирило наче навмисне зволікає. Я відчуваю його дихання на внутрішній стороні стегна, тремчу, завмерши в очікуванні. Коли це відбувається, я мружусь від емоцій, що рвуться назовні, кусаю губи, щоб не стогнати занадто голосно.

Він прокладає губами вологу доріжку від мого живота вниз, перш ніж мокрим язиком торкнутися клітора. Мимоволі опускаю руку вниз, зариваюсь пальцями в його волосся, злегка стискаю його. Терпіти, виявляється, нестерпно. Особливо коли до язика Кирило додає кілька пальців. Вводить їх у мене болісно-приємним ривком, через що закушую губу, щоб не кричати, уже не виходить. Скрикую. Ледве стою на ногах.

У голові повний сумбур, я зосереджена на відчуттях, більше ні про що не думаю. Відчуваю, видаю стогони, не в змозі їм чинити опір. Стискаю плечі Кирила.

— Боже… боже… господи…

На вершині екстазу я схожа на викинуту на берег рибу — так само хапаю губами повітря — хіба що крик видаю оглушливий. Після оргазму Кирило ще деякий час пестить мій клітор язиком. Обережно, м’яко, волого. І тільки потім підіймається на ноги, підхоплює мене під сідниці й буквально насаджує на себе.

Ловлячи відлуння мого оргазму, Кирило доходить до піка досить швидко. Я ж… як вичавлений лимон. Цілком знесилена. Насилу стою на ногах, не кажучи вже про те, щоб приймати душ. Кирило це бачить і допомагає мені. Вичавлює на мочалку гель для душу, спінює її й швидко проходиться моїм тілом. Змивши піну, допомагає вибратися з душу, загортає в рушник і виносить із ванної на руках.

Саме коли Кирило добирається до ліжка й обережно укладає мене на матрац, у двері дзвонять. Шлунок у цю мить зрадницьки бурчить, варто згадати про бургери з ароматною яловичою котлетою. А мозок активується, розуміючи, що йому дадуть каву. Не знаю, чому так сильно хочеться капучино. До тремтіння просто. Стримуватися складно.

Кирило накидає халат і за кілька хвилин повертається із замовленням у руках.

— Ходімо їсти?

— Куди? — дивуюсь. — Нумо прямо тут.

— На ліжку?

— Угу… знаєш, як смачно їсти фастфуд на ліжку?

— Гадки не маю.

Однак Кирило підходить до ліжка й розміщує пакети прямо на простирадлі. Я швидко розпаковую той, який з кавою, знімаю захисну плівку, кришку, вдихаю запах і… ледве стримую нудоту.

— Фу.

Я швидко затуляю носа вільною рукою і простягаю склянку Кирилу.

— Що?

— Смердить.

Кирило дивиться на мене із сумнівом, але стаканчик забирає, принюхується, а потім куштує.

— Запах нормальний, а на смак лайно, звісно.

— Вилий, — вимагаю, усе ще тримаючи носа затуленим. — Смердить же.

Склянку Кирило відносить у ванну й повертається вже без неї. Я нарешті можу вдихнути нормально. Інші продукти розпаковую з меншим ентузіазмом, але більше нічого не зіпсовано. Їм з апетитом. Остання їжа була в мені ще в обід, а зараз пізній вечір, і в мене був шалений секс і два приголомшливі оргазми.

Поки я їм, Кирило на мене дивиться. До їжі не торкається.

— Якщо ти чекаєш, чи не помру через п’ятнадцять хвилин, то залишишся голодним, тому що за цей час я все з’їм.

— Справді смачно?

— Спробуй.

Кирило зволікає, і я вирішую його нагодувати. Занурюю наґетс у соус і, наблизившись до Багрова, наказую:

— Відкрий рота.

— Кіро.

— Нумо! Це смачно!

— Кір-р-р-ро, — гарчить.

— У будинку є лише сир із природною пліснявою. Це безпечніше.

— Як ти вижила? — запитує з усмішкою і все ж таки відкриває рота.

Відкушує шматочок наґетса, жує. Особливого захвату я, звісно, ​​не бачу, але й виплюнути бажання немає, отже, не все так погано.

— Ну як? — запитую, коли Кирило відбирає в мене шматочок, що залишився.

— Лайново, але зупинитися неможливо.

— Наркотик, — знизую я плечима.

За пів години від їжі залишаються лише порожні коробки. Я навіть маленькі паковання з-під соусу начисто вилизую. Проте почуваюся ситою. І задоволеною, звісно.