Луїджі Піранделло - Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання

чи шостого разу дон Артуро не став більше дожидатися, коли черговий прохач підійде аж до канапи в закутку кімнати; тільки-но він помічав, що хтось устає з місця, як сам одразу ж підходив до нього й послужливо проводив до передпокою.

Та не встигав він перемовитися з одним, як одразу ж підходило двоє чи троє інших, і це випробування загрожувало затягтися на цілий день.

На щастя, після третьої пополудні більше ніхто не з’явився. В кімнаті лишилися тільки четверо братів Морлезі, що сиділи рядком у тій самій позі, опустивши голови на груди. Вони спали вже близько п’яти годин.

Дон Артуро ледве тримався на ногах. Розпачливим жестом він показав молодій неаполітанці-доморядниці на заснулих.

— Підіть попоїжте, доне Артурі, — сказала вона. — З цими я сама упораюсь.

Коли брати Морлезі прокинулись, вони довго озиралися довкола, широко розплющивши почервонілі від сну очі й силкуючись збагнути, що відбувається; потім вони так само захотіли сказати слівце по секрету донові Артуро. Марно він запевняв їх, що в цьому нема потреби, що він уже знає, в чому справа, і зробить усе можливе, аби вволити їхнє прохання, як і прохання всіх інших. Брати Морлезі, виявляється, хотіли не тільки просити його, як інші, постаратися при поділі спадщини взяти їхні векселі собі, аби вони не потрапили до лап інших спадкоємців; вони, крім того, бажали довести до його відома, що їхній борг насправді складає не тисячу лір, як записано у векселі, а всього-на-всього п’ятсот.

— Як це? Чому? — простодушно спитав дон Артуро.

Всі четверо заходилися навперебій пояснювати, поправляючи один одного, і спільними зусиллями розтлумачувати в чім річ.

— Бо ваш шановний батечко, на жаль…

— Ні, на жаль… через… через зайву…

— Передбачливість!

— От-от… він сказав нам, що впише тисячу…

— І це підтверджується тим, що відсотки…

— Як випливає з прибутково-видаткової книги…

— Двадцять чотири відсотки, доне Артуро! Двадцять чотири! Двадцять чотири!

— Ми акуратно сплачували йому відсотки з п’ятисот лір, аж до п’ятнадцятого числа минулого місяця.

— З прибутково-видаткової книги випливає…

Молодому священикові здалося, що від їхніх слів жбухає пекельним полум’ям, він стулив губи і заходився тихенько посвистувати, проводячи пучками пальців безгрішної руки по бровах.

Він подякував за довіру, яку вони, так само як інші, виявили до нього, і вселив у їхні душі невиразну надію, що, як істинний служитель церкви, не вимагатиме з них повернення боргу.

Задовольнити всіх він, на жаль, не міг: спадкоємців було п’ятеро, і він міг розпорядитися на свій розсуд лише п’ятою частиною спадщини.

Скоро в містечку стало відомо, що дон Артуро Філомаріно, обговорюючи в адвокатській конторі з іншими спадкоємцями питання про незліченні векселі, не пристав на пропозицію своїх зятів доручити ліквідацію боргів спільній довіреній особі; гадалося, що особа ця, виявляючи людяність до боржників, надасть їм право відстрочки і поновлення векселів з виплатою скромних п’яти відсотків, тоді як небіжчик завжди лупив не менше двадцяти чотирьох відсотків. Ця обставина додала боржникам ще більше надії, що молодий священик, як і годиться істинному християнинові і достойному церковнослужителю, не тільки не правитиме відсотків з тих, чиї векселі, на щастя, потраплять до його рук, але, може, навіть цілком подарує і сам борг.

І знову потяглися люди до оселі дона Артуро. Всі благали, всі закликали ощасливити їх, раз у раз потикалися йому на очі, гірко зойкаючи і нарікаючи на свою недолю.

Дон Артуро не знав, як йому спекатися їх: від постійного посвистування в нього терпли губи; його взяли в таку облогу, що він не міг улучити ані хвилини, щоб піти до монсиньйора Ландоліни й попитати в нього поради; і молодому чоловікові здавалося, що часу мине безліку, поки він зможе вернутися до Рима, до своїх книжок. Дона Артуро цікавили тільки його заняття: він був, як мовиться, людина не від світу цього.

Нарешті важкий розподіл безлічі векселів завершено, і в руках молодого чоловіка опинилася ціла купа боргових зобов’язань; тоді, навіть не глянувши, ким вони видані, аби не жаліти тих боржників, які ошукалися в своїх надіях, навіть не підрахувавши, на яку суму були ці векселі, він рушив до монастирського притулку, готовий цілком і повністю підкоритися ухвалі монсиньйора Ландоліни.

Порада духівника стане для нього законом.

Будівля, виховного притулку височіла на пагорбі: це була велика, квадратна, похмура з вигляду споруда, ветха від часу й непогоди, але всередині світла й простора.

Тут зібрали нещасних сиріт і позашлюбних дітей з усієї провінції віком від шести до дев’ятнадцяти років, їх навчали грамоти та різного ремесла. Дисципліна в притулку була сувора, особливо за монсиньйора Ландоліну, і коли бідолашні вихованці щоранку й щовечора під звуки органа виспівували молитви в невеличкій монастирській церковці, в голосах їхніх бриніли сльози, і перехожим ті співи, що линули з похмурої будівлі високо над містом, здавалися лементом в’язнів.

Зовнішність монсиньйора Ландоліни нічим не виказувала в ньому сильного, владного, суворого і діяльного чоловіка.

То був довготелесий худючий священик, що здавався майже прозорим, можна було подумати, що яскраве світло в його кімнаті, яка сяяла білиною, не тільки знебарвило, а й висушило його: кощаві тремтячі руки старого були ніби з воску, а повіки світлих довгастих очей — тонші, ніж шкірка цибулі. Говорив він деренчливим одноманітним голосом, а на завжди стиснутих безбарвних губах, на яких постійно пінилася слина, грала лицемірна посмішка.

— О Артуро! — вигукнув він, побачивши хлопця. А коли той, плачучи, припав до його грудей, старий заговорив: — Так, так! Велике горе… Та все на краще, хлопчику мій! Що й казати, велике горе. Одначе подякуй за нього Господу! Ти знаєш, як я дивлюсь на дурнів, які бояться страждань. Горе врятує тебе, сину мій! А долею тобі судилося багато, багато страждати, згадуючи свого батька, цього нещасного грішника, який наробив стільки зла! Хай пам’ять про нього буде твоєю власяницею, сину мій. Скажи-но, а ця жінка й досі в твоєму домі?

— Вона завтра їде, монсиньйоре, — поквапно відповів дон Артуро, втираючи сльози. — Їй треба було зібратися в дорогу…

— Чудово, чудово, що швидше, то краще. Що ти хотів мені сказати, сину мій?

Дон Артуро видобув на світ Божий пачку векселів і заходився квапливо розповідати про свої суперечки з родичами, про візити й гіркі нарікання нещасних боржників. Та тільки-но погляд монсиньйора Ландоліни упав на векселі, він відсахнувся і судомно заворушив пальцями своїх тонких прозорих рук, ніби то були не боргові зобов’язання, а знаряддя сатани чи сороміцькі малюнки, і він боявся обпектися, навіть не доторкуючись до них, а тільки глянувши на ці