Петро Кралюк - Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк

Звісно, селяни й міщани, що опинялися на «нових» землях Подніпров’я й Поділля, сподівалися, що матимуть свободу, будуть панами в своїх господарствах. Проте шляхта, магнати, які теж сюди ринули, юридично закріпляли за собою ці «нові» терени й намагалися встановлювати звичні для них феодальні порядки, що не могло не викликати супротив селян і міщан.

Незадоволення з боку плебеїв-колоністів викликали також євреї, які, побачивши, що Подніпров’я й Поділля стають привабливими в торгово-економічному аспекті територіями, активно почали проникати на ці землі. Вони часто ставали орендаторами у магнатів і шляхтичів, яким було ніколи чи «нецікаво» займатися марудними господарськими справами. Орендатори, зрозуміло, намагалися не лише виконувати свої зобов’язання перед орендодавцями, а й отримувати від оренд якомога більший зиск. Це вело до посилення експлуатації плебейського населення. Останнє бачило в євреях, з якими їм часто доводилося з’ясовувати стосунки, чи не найголовніших винуватців своїх бід. Окрім того, ця неприязнь до євреїв посилювалася тим, що вони були для місцевого населення чужими, «невірними». Звідси стають зрозумілими антиєврейські настрої, які поширювалися серед повстанців і знаходили вияв у козацькій літературі.

Також причиною повстання стали й проблеми конфесійні, зокрема протистояння між православними, з одного боку, й католиками та уніатами, з іншого. Але не варто перебільшувати значення цього чинника. Конфесійні проблеми, радше, були фоном для повстання. Їх використовували для посилення протестних настроїв і мобілізації «бунтівного люду».

Варто враховувати, що 1632 р. Владислав, ставши королем у Речі Посполитій, прийняв т. зв. «Пункти для заспокоєння руського народу»[559]. Цей документ легалізував православну ієрархію, а, отже, й церкву в Речі Посполитій, певним чином врегульовував відносини між конфліктуючими сторонами — православними та уніатами. У 1633 р. київським православним митрополитом з допомогою руської (української) шляхти обрали Петра Могилу (1597–1647)[560], якого затвердив на цьому становищі король. Ісайя Копинський (? — 1640)[561], який претендував на митрополичу кафедру й мав підтримку козаків, у кінцевому результаті зазнав поразки. Петро Могила зайняв лояльну позицію до уряду Речі Посполитої і дистанціювався від східних патріархів, які знаходилися на теренах Османської імперії. Він навіть мав план створення в Києві осібного патріархату і об’єднання з уніатами[562]. Якби це вдалося здійснити митрополиту, православні церкви України й Білорусі вийшли б з-під впливу Константинопольського патріархату. Різні обставини, а також відносно незначний період перебування Петра Могили на митрополичій кафедрі не дав йому змоги реалізувати цей амбітний план, який із політичних мотивів був би підтриманий у Речі Посполитій. Петро Могила помер на початку

1647 р., коли йому було близько 50 років. Звісно, у ті часи такий вік вважався поважним. Але серед тодішніх можновладців чимало було таких, які пережили його. Чи не допомогли митрополиту піти з цього світу, зокрема з допомогою отрути? У той час подібні речі широко практикувалися.

Хмельницькому й повстанцям надавали підтримку православні священнослужителі — переважно ті, які прибули з Османської імперії. Не без їхнього впливу Хмельниччина почала набувати характеру священної війни православних проти інославних (католиків, уніатів, юдеїв і протестантів).

Петро Могила помирає якраз напередодні повстання під проводом Хмельницького. Чи він помер своєю смертю, чи ні — але його кончина, безперечно, полегшила справу повстанцям. В його особі останні отримали б сильного противника. Адже за часів його перебування на митрополичій кафедрі вище православне духовенство займало й демонструвало неприязне ставлення до козацтва. Окрім того, Петро Могила доводився родичем князя Дмитра Вишневецького, мати якого походила з роду Могил.

Сильвестр Косов

Навіть під час Хмельниччини вище православне духовенство України, зокрема київський митрополит Сильвестр Косов (1600? — 1657)[563], демонструвало прохолодне ставлення до козацтва.

Із конфесійним пов’язаний ще один чинник, який можна назвати культурно-етнічним. Говорити, що в той час при досить обмежених засобах комунікації існувала розвинута етнічна, а тим паче національна свідомість, не варто. Ера націоналізму була ще попереду. Хіба що можна говорити про деякі передумови цієї ери. Ідентичність тогочасної людини визначали не стільки чинники етнічні, скільки чинники родові, конфесійні й державні.

Та все ж у той час жителі України, передусім представники елітарних верств, ідентифікували себе як Русь, русини. Поняття Русь пов’язувалося з руськими родами, зокрема князівськими й шляхетськими, «руською вірою», тобто православ’ям, зрештою територією, що колись входила до складу Русі Київської й мала свою «славну історію». Русь як державний організм, принаймні як автономна структура, в складі Речі Посполитої не існувала. Але ідея «відновлення Русі» мала поширення в середовищі освічених елітарних верств. Вона використовувалася під час Хмельниччини її провідниками, серед яких було чимало представників шляхетства. Творячи свою державну структуру, ці люди мали б спертися на певний уявний конструкт-проект. Для цього загалом непогано надавалася ідея Русі чи то Руського князівства. Вона чітко була окреслена (правда, не реалізована) після смерті Хмельницького в Гадяцькому договорі 1658 року.

Також до причин Хмельниччини можна віднести й недієвий державний устрій Речі Посполитої. Влада виборного короля в цій державі помітно обмежувалася інституціями шляхетської демократії. Тому є сенс говорити про слабкість центральної влади, яка до того ж поєднувалася з політичною корупцією. Типовим явищем стала купівля голосів на сеймах і сеймиках, державних посад, у т. ч. військових, без уваги на здібності кандидата. Це стало не останньою причиною перемог козаків над коронним військом на початках козацького повстання.

До причин Хмельниччини також варто додати деградацію шляхетської спільноти, яка втрачала свою колишню войовничість, занедбувала суспільні обов’язки, вбачаючи сенс життя в накопиченні багатств. На фоні цієї деградації звичним явищем стало те, що при владі опинялися різноманітні авантюристи, як, наприклад, Єронім Радзієвський, який відіграв специфічну роль у подіях Хмельниччини.

Розкинувшись на величезній території Центральної й Східної Європи, Річ Посполита не мала ефективних засобів державної комунікації. До того ж її землі (Мала й Велика Польща, Пруссія, Литва, Русь-Україна) помітно різнилися між собою і в соціальному, і економічному, й культурному аспектах. Не дивно, що землі цієї держави, особливо на пограниччі, жили своїм життям. Управлінські інституції в них контролювалися місцевими можновладцями, які відчували себе достатньо