Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні, Мирний

class="p">Довго ще вони любувалися та милувалися. Потiм - обi­дали.

По обiдi радились, як сказати батькам. Та вже надве­чiр Чiпка пiшов додому.

Мати стрiла його надворi з серцем.

- Де ти ходиш? де ти бродиш цiлий день? На кого ти по­ки­нув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер - понудиться до обiду, а там i скрився плечима й очима... Навiщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядiти?..

- Не вiзьме його, мамо, бiс! - весело одмовляв Чiпка.

-Та й тебе б не взяв, коли б навiдався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матiр пошкодував, що в таку негоду гибiє надворi...

- Пiдождiть, мамо: ось як вiзьму собi жiнку, - заживете тодi, як у бога за дверима.

-Тодi-то те й буде! - страчуючи гнiв, журливо вимовляє Мотря, увiходячи в хату. За нею й Чiпка увi­йшов.

"Що це вiн менi все плеще: жiнку та й жiнку? I вчора - жiнку, i сьогоднi - жiнку... може, й справдi надумався..." I хо­четься їй випитати його. Через це вона, осiвшись у хатi, знову заводить розмову.

- Невiстку, кажеш, вiзьмеш, сину... тодi заживу, як у бо­га за дверима? Так воно, мабуть, i буде! Може, невiстку вiзьмеш таку, що свекрусi й сорочки не випере...

- Та, може, сама таки й не буде прати, - одмовляє Чiп­ка.

- А хто ж? - аж з ляком спитала Мотря.

- Наймичка.

- Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймич­ки до неї треба?

- Грапиню, мамо, - усмiхаючись, каже Чiпка.

- Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться па­дати...

- Нiчого, мамо, високо нестися: я вiзьму жiнку, яку менi треба.

- Та що це ти - смiєшся з матерi, чи що? Чи справдi зна­йшов собi пару?..

- Знайшов.

- Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-че­н­ко­ву?.. То - багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобi її бра­ти... Та своїм багатством щодня тобi очi вибиватиме...

- Нi, мамо, не Мотрю, а Галю.

- Яку Галю?

- Знаєте, мамо, москаля Гудзя?

- Того, що на хуторi?

- Того самого.

- То що?

- Дочку його, мамо...

Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.

- Не знаю я, моя дитино, тiєї дiвчини... Хто його зна, що воно за люди, тi москалi... Знаю тiльки, що замолоду вiн те тiльки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалi, то про його й слух запав... Верну­вся жо­натим i багатим... Жiнка його, либонь, не з наших: здалека вiдкiльсь вiн вивiз її. Чи не така, бува, й дочка?

- Нi, мамо, дочка й трохи не схожа на матiр...

- О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влiзеш, - що там в нiй заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дiвкою... Кожна дiвка, поки не вийшла замiж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз i почне витребенькувати... I те не так, i друге не по нiй!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Оленi Педькiвнi... Дiвка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобi жiнка, а менi невiстка... А коли вже й Гудзiвну спо­добав, то щасти боже!.. Звiсно - не менi з нею жити, а тобi, моя дитино, вiк вiкувати... Мiй уже вiк недовгий; швид­ко вмру, все покину... Тобi жити з нею, а не менi... Тi­льки воно й на тiм свiтi легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мiй сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там i менi лежати­меться? I мої кiстки струснуться пiд землею...

- Нi, мамо, Галя буде жiнка якраз по менi. Я вже її давно знаю...

- Коли по тобi, то хай тебе, сину, господь на все добре благословляє! Я не забороняю. Не жалкуй тiльки, дитино моя, на матiр, як - не приведи, господи! - прийдеться вiк калатати... Знаєш багачок? Вони всi здатнi на докори... А немає, сину, тяжчої докори, як докора багачки про твої злиднi... Злиднi - та чесно нажитi! А то - навезе вiд бать­ка-матерi дрантя та ганчiр'я всякого, та й не руш ти йо­го... Вона тобi щодня буде вичитувати та висукувати: то те пропало, то те згайнували... Нема гiрше, сину, як докора багачки!.. Через те я й не раяла б тобi багачки брати. Бери ти, сину, рiвню собi, то й усе буде в нас рiвно: нi вона тобi не вибиватиме очей твоїми злиднями, нi ти їй не докоря­тимеш нiчим, - бачив, на що брав! Та як я вже дрожила на свiтi та побачила людей, то скажу тобi, що з убогих i ха­зяйки кращi бувають... Нужда та злиднi навчають i свого берегти i чужого глядiти. А коли воно виросте у розкошах та при наймичках, то йому все нi по чому: так усе й гайну­ватиме!

- Не така, мамо, Галя. Нiчого вам турбуватися. Хоч вона й багачка, а все сама коло всього... Всьому звав лад дати. А що вона має лишнє там, то то ще краще. Буде об вiщо на перший раз руки зачепити ста й повести га­разденько ха­зяйство... Навiщо ж менi рдано голову й руки?.. Не клопочi­ться, мамо: все гаразд буде! А коли б ви знали її або хоч ба­чили, - зараз би - так уподобали, що сказали б: не бери, си­ну, другої жiнки, - бери Галю Гудзi­вну!

- Не дивись, сину, на образ, а дивись, яка вона о тебе є! Iнодi й уродлива, та лиха година... Своєї долi не вга­даєш.

- Отже, коли хочте, моя доля з нею виростала...

- То й боже благослови, сину, коли так! Шукай ста­ро­с­тiв та й шли, якщо вiддадуть...

Того ж самого вечора побiг Чiпка, до Грицька.

- Грицьку, братику! Чого це я прийшов до тебе?

- Кажи.

- Прийшов прохати тебе у старости.

- Хiба женитися задумав? - умiшалася Христя.

- Егеж. Оце думаю: оженюся раз, та й закаюся! - жа­ртує Чiпка.

- Кого ж думка брати? - пита Грицько.

А Христя аж уха наставила.

- Тодi побачиш... Кажи: чи пiдеш?

- Та бог же його знає. Може,