Олександр Ісаєвич Воїнов - Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов

обидва втомлені, сповнені вражень від великого дня. Вони сьогодні оглянули все місто, говорили з десятками людей, у них вже склалося певне уявлення про те, що вони мають зробити в зруйнованому ворогом місті. Тут був і Колесник. Давно вже він не відчував себе так добре і спокійно, як сьогодні.

За стіною жив своїм звичайним напруженим і діловим життям штаб дивізії. Було чути голоси телефоністів: «Волга слухає!», «Дніпро, Дніпро, відповідайте п'ятдесят шостому!» Раз у раз грюкали двері, гупали підбори. Оранжеві язички полум'я на свічках хиталися, чадили, і тіні голів розпливалися по стінах.

Коли наповнили склянки, Ястребов устав. Устали і всі, хто був за столом.

Ястребов сказав:

— Мені хочеться вітати вас у місті, визволеному нашою дивізією. Довго стояли ми на східному березі Дону, довго чекали наказу… І от нарешті ми йдемо на захід. Важко бачити нам міста наші в руїнах, людей наших замученими… І мені хочеться насамперед вшанувати пам'ять тих, хто загинув за Батьківщину!.. — Комдив замовк і схилив голову. Всі помовчали. — Але головне, — казав він далі, — я вірю, я переконаний, що завданий нами удар наближує повний розгром ворога. Вип'ємо ж, друзі, за перемогу!..

Задзвеніли склянки. Всі були схвильовані і навіть зворушені.

Стременний трохи пригубив свою склянку.

Йому часто доводилося вставати з-за стола, щоб прочитати нові донесення. Найважливіші з них він тут же показував Ястребову, і тоді той виходив у сусідню кімнату і доповідав командуючому армією.

З штабу армії запитували: скільки і які боєприпаси треба доставити; чи немає нових даних про укріпрайон; коли прислати машини за пораненими; як обліковуються трофеї; скільки взято в полон ворожих солдатів і офіцерів; в якому стані місто. З обкому партії цікавилися, чи можна швидко пустити в хід електростанцію, а також інші підприємства, і просили, по змозі, забезпечити населення продовольством і паливом…

За столом ділилися враженнями ранкового бою, згадували недавні зустрічі. Громов розповів про одного хворого старика залізничника, давнього члена партії, який у своїй сторожці влаштував явку для партизанів, передавав відомості про рух ворожих військових ешелонів. Старик зберіг свій партійний квиток, і одним з перших його запитань до Громова було: «Кому, товаришу секретар, платити зараз членські внески?»

— А ви знаєте, — сказав Ястребов, — мені доповіли, що на околиці міста виявлено розбиту авіабомбою машину місцевого начальника гестапо…

— А його самого вбито? — запитав Морозов.

— Ні, його не знайшли. Мабуть, утік.

Десь далеко пролунало кілька сильних вибухів — це мінери знешкоджували мінні поля. Низько над дахами промчала ланка бомбардувальників…

У цю хвилину двері повільно відчинилися, і на порозі з'явився командир санбату, майор медичної служби Мединський. Невеликий на зріст, повний, він був одягнутий у білий халат, поверх якого, мабуть, дуже кваплячись, накинув шинель, не встигнувши надіти її в рукави. Стременний глянув на його схвильоване обличчя і зрозумів, що в госпіталі щось сталося.

Побачивши в кімнаті стількох людей, Мединський ніяково відступив за поріг, але Стременний одразу ж вийшов за ним у сусідню кімнату:

— Що сталося, товаришу Мединський?

Лікар одвів Стременного вбік і так, щоб ніхто не чув, тихо сказав:

— Дивна новина, товаришу підполковник! Капітан Соколов знайшовся.

— Соколов? Та що ви кажете? Колишній начфін?

— Той самий!..

— Де ж він?

— У нас в госпіталі.

— А як він до вас потрапив?

— Утік дорогою з ешелону, в якому гітлерівці вивозили військовополонених на захід. Охоронники стріляли йому вслід, поранили в праву руку. Подивилися б ви, який він став! Шинелька і чоботи старі. Весь обірваний! Чудом від смерті врятувався…

— В якому він стані?

— Слабий, але бадьорий. Навіть жартує. Сказав, щоб я вам передав від нього привіт. Він каже, що хотів би побачитися з вами.

Стременний на хвилину задумався.

— Гаразд. Я зараз прийду. — Він ступив до дверей, за якими висів його кожушок, і обернувся: — А як здоров'я солдата Єременка, котрому сьогодні ампутували ноги? Знаєте, того — з концтабору.

— Єременко?.. Єременко півгодини тому помер. Так і не прийшов до пам'яті, бідолаха. Операція була надто важка, а сил у нього — ніяких. Самі розумієте…

Стременний мимоволі зупинився на порозі.

— Помер, кажете… Так, так… Ну що ж, я зараз прийду.

Він накинув кожушок і, віддавши черговому необхідні розпорядження, вийшов з штабу…

Розділ сороковий
ЗУСТРІЧ

Коли Стременний зайшов у двір госпіталю, двоє санітарів виносили з дверей носилки. З того, як нерухомо лежало тіло, плоске, наче прилипле до брезенту, було видно, що на носилках несуть мертвого. Єременко!.. Стременний глянув у темне обличчя з глибоко запалими заплющеними очима. «Ах, будь вони прокляті, скільки витерпіла ця людина! І от — усе…»

Стременний зняв шапку і, пропустивши повз себе санітарів, дивився їм услід, поки вони не зникли за рогом будинку. Потім рвучко відчинив важкі, обмерзлі внизу двері і ввійшов у госпіталь.

В обличчя йому вдарив знайомий теплий госпітальний запах недавно вимитих підлог, ефіру, сулеми. Тьмяно горіло кілька електричних ламп. У дальньому кутку коридора громадилися одна на одній шкільні парти. Двері класів, перетворених на палати, були широко відчинені. Там тісно, майже впритул одне до одного ліжка. Стояли вони і в коридорі. Лише одні двері були щільно зачинені. «Чи не тут часом кабінет Мединського?» — подумав Стременний і прочинив двері.

Він побачив стіни і шафи, завішані білими простирадлами, нікельовані столики для інструментів і на них — в яскравому світлі підвішеної до стелі прожекторної лампи — флакони, чашки, щипці, різної форми ножі і пилки.

Середину кімнати займав операційний стіл на високих ніжках, на ньому лежав поранений, по груди закритий простирадлом. Жінка в білому халаті і масці, злегка подавшись уперед, швидкими і точними рухами зашивала рану.