Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

Дружина Гахара. Хитрощі Арикі. Дивне поховання. Анчар — «дерево смерті».

Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою. Крім того, вранці затока була тихою, безлюдною, мене ніхто не турбував, і я плавав до повної знемоги.

Одного такого ранку Гахар прибіг до затоки схвильований і ще здалеку збуджено закричав:

— О Андо! Ходімо швидше, Андо! Уїн-уїн, Андо!

— Що трапилось, Гахаре? — спитав я.

Він сказав, що його дружина дуже хвора. Вчора була зовсім здорова, ходила на город полоти таро, набрала повну торбу кенгарових горіхів, поклала їх сушити на сонці, щоб легше було облущувати, потім зварила юшку з риби й бататів; вони повечеряли і полягали спати. А вночі вона почала стогнати і корчитись від болю в животі. Тепер вона була в дуже тяжкому стані.

— Врятуй її, Андо! — благав Гахар. — Вона помре! Ходімо швидше, вилікуй її…

— Риба, яку ви їли, була свіжа чи сушена? — спитав я.

— Свіжа.

— Коли ти її спіймав?

— Кілька днів тому.

Гахар сказав, що і в нього заболів живіт од риби і що йому стало легше тільки після того, як виблював. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що хвора отруїлася несвіжою рибою. Але Гахар думав інакше. Він був певен, що їм пороблено. Годі було йому доводити, що це не так. Не гаючи часу, я збігав у свою хатину за ліками. Гахар невідступно ходив за мною по п'ятах і підганяв:

— Швидше, Андо, швидше! Вона скоро помре, вона скоро помре…

Моя аптека була дуже бідна. Скринька з кількома пляшечками, тюбиками та баночками, коробочки хіни і атебрину, кілька пакетів з таблетками і порошками, ампули з вакциною проти зміїної отрути — оце і все. Що міг я дати хворій? Тільки проносне, більше нічого. Я взяв пляшечку з рициною і пішов до селища.

Біля хатини Гахара зібралося душ десять тубільців, а всередині ціла юрба жінок метушилася біля хворої. Всі були мовчазні й налякані. Мешканці Тамбукту відчували невимовний жах перед смертю. Для них смерть не була природним кінцем кожної живої істоти, а чимось викликаним надприродними силами. Оскільки ніхто не помирає з власної волі і кожна людина, перш ніж померти, звичайно чимось хворіє, тубільці вірили, що якась погана людина заворожила хворого. Ця погана людина знаходить десь закинуту або забуту саронгу, ріже її на дрібні клаптики і з заклинанням спалює. Після цього власник саронги починає хворіти. Якщо хто-небудь зірве плід, не доїсть його і кине і цей недоїдок потрапить до рук ворога, він дрібно нарізує його, спалює з заклинаннями, і людина, що кинула недоїдений плід, теж починає хворіти. Якщо знайдена саронга або недоїдений плід будуть негайно спалені, хворий помре того ж дня. Але іноді ворог буває підступний і мстивий. Він спалює знайдену саронгу по клаптику протягом тижня, двох, місяця, щоб довше помучити свою жертву.

Звісно, не кожна людина вміє чаклувати, бо мало хто знає слова заклинання. Але в кожному племені є така людина. В племені занго — це був Арикі. Тубільці вірили, що головний жрець може заворожити кого схоче і звести його із світу або зняти з людини чари і врятувати хворого від смерті. Але якщо, незважаючи на все, хворий помирає, Арикі говорив: «Він не послухав моїх порад, і Дао не захотів його врятувати». Таким чином одним пострілом він убивав двох зайців: вселяв страх і марновірство в душі тубільців і рятував свій авторитет.

Я робив якраз протилежне. Завжди, коли лікував якого-небудь хворого, не пропускав нагоди пояснити йому, що Дао не має нічого спільного з його хворобою. Дао зроблений з дерева. Якщо кинути його в полум'я, він згорить, і тільки попіл залишиться. Дао не може заподіяти хворобу здоровій людині чи допомогти хворим. Говорив я і проти чаклунства. Тубільці слухали мене мовчки, з острахом, але не заперечували, бо думали, що я знаю всі таємниці і можу звільняти їх від усяких чар.

Дружина Гахара була стара, виснажена жінка із зморшкуватим обличчям, скривленим від болю. Вона лежала, скорчившись на нарах, і тихо стогнала, зціпивши зуби і тримаючись обома руками за живіт. Коли я зайшов у хатину, жінки розступились і дали мені дорогу. Я підійшов до хворої, взяв її за руку і нащупав пульс — він був ледве чутний. За кілька годин хвора помре. Ніякий лікар і ніякі заклинання не в змозі вже врятувати її. Марними були й мої ліки, але я не міг сказати правду. Гахар і жінки стежили за кожним моїм рухом і, затамувавши подих, чекали, як біла людина з місяця вижене смерть з тіла помираючої жінки. Та ба! Жодна земна сила неспроможна сотворити таке чудо. І все-таки я повинен спробувати допомогти хворій або принаймні удати, що допоможу їй. Сказати, що хвороба невиліковна, означало б скомпрометувати себе як лапао, цілителя всіх хвороб. Жоден лікар на моєму місці не зробив би цього. Лікарі не мають права сказати хворому, що його хвороба невиліковна навіть тоді, коли певні, що хворий помре.

Я знову нащупав пульс хворої, подивився на ручний годинник і почав лічити секунди. В хатині настала повна тиша. Навіть хвора замовкла в напруженому чеканні.

— Пізно ти мене покликав, Гахаре, — обернувся я до старого приятеля, що стояв за моєю спиною і нетерпляче переступав з ноги на ногу. — Якби ти покликав мене вчора ввечері, я б дав хворій нанай-кобрай, і вона б одужала. А зараз пізно, надто пізно…

Не пізно, вона ще жива, — наполягав Гахар. — Дай їй швидше нанай-кобрай, дай швидше!

— Я дам їй, Гахаре, але кажу тобі,