Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

Я дістав із сумки пляшечку з рициною, налив столову ложку і підніс до губів хворої. Вона подивилася на мене широко відкритими очима, і в її згаслому погляді я побачив тінь смерті. Ложка здригнулася в моїй руці.

— Відкрий рота, — тихо сказав я.

— Ні, ні! Не хочу! — заперечливо похитала головою хвора.

Всі почали її умовляти, але вона хитала головою і скиглила, як мале цуценя. Гахар хотів силою розкрити їй рота, але жінки вчепилися в нього і відтягли від хворої. Я знову підніс ложку до її губів, але хвора знову захитала головою, відштовхнула мою руку, і ліки розлилися.

Я взяв сумку і вийшов з хатини. Сюди увійшла смерть, і моя присутність була зайвою.

Опівдні з тієї частини селища, де жив Гахар, долинули оглушливі звуки бурума. Відгукнулися буруми в сусідніх частинах селища. Я пішов подивитися, що там трапилось. На майдані я застав цілий натовп чоловіків і жінок. Обличчя у всіх були намазані чорною фарбою. Чоловіки — озброєні списами й стрілами. Серед них був і Гахар, який теж тримав у руках списа, але на відміну від інших чоловіків, що стояли на одному місці, похмурі і мовчазні, він кричав на все горло: «Карарам! Карарам!» (Війна! Війна!) — і бігав маленьким майданом з кінця в кінець, войовничо розмахуючи списом, ніби хотів поразити ворога. Цими войовничими рухами й вигуками «Війна! Війна!» він висловлював своє горе і готовність помститися ворогам, що наслали чари на його дружину. З хатини лунали несамовиті крики. Я заглянув у відчинені двері і побачив дружину Гахара, яка лежала на землі на старій рогожі. Вона була мертва. Душ десять жінок стояли навколо неї н голосили…

Побачивши мене, Гахар підійшов і плачливим голосом почав скаржитись.

— Ох Андо! Вона померла, Андо! Вона не випила твоїх ліків і померла!..

Я ніяково мовчав. Було безглуздо запевняти його, що і мої ліки не врятували б її від смерті.

— Вона померла, померла! — в розпачі повторював Гахар. — Вона лягла і більше вже не встане! Ох, не встане!.. Вона лежить і не чує мого ридання! Ох, не чує мого ридання!.. Вона спить і вже не прокинеться! Ох, не прокинеться!.. Вона залишила мене і вже не повернеться до мене!.. Спустіє моя хатина, Андо! Ох, спустіє!..

Гахар почав рвати на собі волосся і бити кулаками себе по голові, але його схопили за руки, і він затих. Та трохи згодом знову почав бігати і розмахувати довгим списом, погрожуючи невидимому ворогові, що заподіяв смерть його дружині.

Я відійшов у холодок під пальму і стежив за Гахаром. Я не сумнівався в його горі, але мені здавалося, що біганина, розмахування списом і погрози невидимому ворогові були тільки звичаєм.

До мене підійшла Зінга. Вона теж намазала собі обличчя чорною фарбою так, що я ледве впізнав її. На шиї і руках не було ніяких прикрас. Вона була в жалобі. Покійниця доводилась їй родичкою. Гахар був братом Боамбо.

— О Андо! — тихо прошепотіла вона. — Дружина дядька Гахара не померла б, якби випила твої ліки.

— Звідки ти знаєш?

— Всі так кажуть, — відповіла Зінга.

І вона розповіла мені історію, яку я чув уперше.

Дружина Гахара була з племені бома. Багато років тому, коли вона була ще молодою дівчиною, Гахар викрав її, і вона стала його дружиною. Плем'я бома вирішило помститися. Воно напало на плем'я занго, але було відбите. Пізніше дружина Гахара сама відмовилась од свого племені і стала дочкою племені занго. Плем'я бома прокляло її і шукало нагоди помститись. І ось тепер (через сорок років!) воно помстилось. Кілька днів тому дружина Гахара забула свій мішок на городі. Мішок зник. Хтось із племені бома украв, і їхній жрець спалив його, примовляючи заклинання. Дружина Гахара захворіла. Вчора ввечері Гахар хотів покликати мене дати хворій ліки, але вона сказала: «Не ходи до білої людини. Спершу піди до Арикі. Що він скаже, те й зробимо». І Гахар пішов до Арикі. Головний жрець вилаяв його і заявив, що його дружина помре від моїх ліків швидше, ніж од чаклунства племені бома. Він обіцяв одвернути чари ворогів і вилікувати хвору. Це було вчора ввечері. Вночі хворій погіршало. Вранці Гахар покликав мене, але дружина вірила Арикі і відмовилася випити мої ліки…

Тільки тепер я зрозумів, що було б, якби хвора випила рицину. Вона все одно померла б, але тоді люди говорили б: «Арикі правий. Дружина Гахара випила ліки білої людини і померла». А зараз вони кажуть навпаки: «Якби випила ліки білої людини, вона б одужала». Сам того не підозріваючи, Арикі позбавив мене зайвих неприємностей.

— А де зараз Арикі? — спитав я дівчину. — Чи прийде він на похорон?

— Ні, він не хоче прийти на похорон, — відповіла Зінга. — Він каже, що Дао не захотів зрятувати дружину Гахара, бо вона була грішницею.

«Арикі легко, — подумав я. — Коли йому немає куди подітися, він кличе на допомогу свого ідола. Ну, а як би виправдувався я, коли не вірю в ідолів?»

А Гахар все ще метався по майдану з кінця в кінець і розмахував списом. Завивання в хатині затихли несподівано, як по команді. Я заглянув у двері і побачив, як троє чоловіків, родичів Гахара, посадовили покійницю, загорнули в рогожу, на якій вона померла, і перев'язали ліанами. Зовні стирчала тільки голова, але жінки і її накрили мішком. Після цього чоловіки загорнули клунок з покійницею у величезне бананове листя, знову міцно перев'язали і підвісили його до поперечної балки в хатині. Потім розклали під ним вогнище і всі вийшли геть.

Похоронна церемонія закінчилася. Всі розійшлися по домівках, тільки Гахар залишався підтримувати вогонь…

Ми з Зінгою пішли в мою хатину.

— Навіщо розклали вогнище під покійницею? — спитав